Сьогодні небо таке насуплене, як бабуся Ірина в той день, коли я розбила її улюблену вазу. Вона цілий день мене заспокоювала і казала, що все добре, а сама ходила засмучена. Так і небо, ніби лякало своїм виглядом усе навколо. Хмари повільно, але впевнено затягували обрій. З кожною хвилиною ставало все темніше і темніше. І ця тиша... ця пронизлива тиша врізалась у вуха.
І ось запахло дощем, цей запах був чудовий , здавалося, що до нього можна було доторкнутись, попробувати на смак такий він був густий і освіжаючий водночас.
Нарешті впали перші важкі краплини дощу! Земля жадібно вибрала цей нектар, що падав прямісінько з неба.