Усна творчість нашого народу являє собою невичерпне джерело духовного багатства, величезну культурну і літературну скарбницю української мови. На мій погляд – це надзвичайне надбання, без якого неможливо уявити собі становлення і повноцінний розвиток сучасної літератури. І якби у когось з’явилися сумніви щодо самобутності української культури, найкращою відповіддю стала б творчість нашого народу.
Ще наші пращури, коли створювали прислів’я та приказки, прагнули відобразити в них всю накопичену мудрість і передати її у такому вигляді майбутнім поколінням. У давнину люди жили в повній гармонії з природою, тому вони влаштовували свята і складали пісні, проводжаючи або зустрічаючи будь-яку пору року. Наприклад, чекаючи приходу весни, дівчата збиралися за селом на вигоні, і співами та танцями намагалися привернути увагу і прискорити прихід весни.
У народному фольклорі були присутні і релігійні мотиви, адже в давнину майже усі наші предки були віруючими. Для них існувало багато великих свят, про які теж складалися пісні, приказки і прислів’я. Одним з таких свят було, та й залишається по нині Різдво Христове. На це свято молодь ходила по хатам сусідів та родичів і співала їм колядки. Така традиція існує й досі, але сьогодні свято Різдва відзначається частіше в селах, а ось у великих містах колядки майже не співають.
Незважаючи на те, що більшість людей у давнину були малоосвіченими, не мали змогу навчатися і ходити в театри, усі вони прагнули до поширення своїх знань, до підвищення культурного рівня і розвитку духовності. Підтвердженням тому теж може бути український фольклор, який у певний час доповнили ще і загадки. Це був гарний засіб інтелектуального розвитку людини.