Олекса Стороженко
«Скарб» скорочено
Жили собі чоловік та жінка. Усього в них було доволі. Свого сина єдиного
вони шанували й пестили, особливо мати. Усе, що забажає, виконували, не
давали й пилинці впасти.
Доріс Павлусь до парубка, зробився гладким та опецькуватим, тільки руки в
нього білі й ніжні, бо ніколи роботи не знали. Чоловік картав жінку —
навіщо такого лінивого виростили, що з ним буде, як їх не стане. Мати
відповідала, що на все воля Божа.
Якось Павлусь уночі розвередувався — захотів меду. Мати побігла по селу
шукати, ледве випросила. Прибігла, а синок уже й спить. Через той мед
занедужала мати, й не стало її. За нею й батько пішов.
А Павлусеві все одно добре. Стали за ним доглядати наймит і наймичка, що
їх господиня просила колись. Щастя, як горох, так і сипалося на
парубка. У господарстві лад, прибуток, відкрили навіть шинок із лавкою.
Павлусь тільки їсть та спить, ліньки й повернутися, не те що на
вечорниці йти.
Якось на Зелені свята зібралися парубки йти шукати скарб. Вирішили
попросити Павла, щоб він пішов із ними на щастя. Той не «хотів і сказав,
що як Бог дасть, то й у вікно вкине.
Ходили хлопці до вечора, нічого не знайшли. Аж бачать — лежить здохлий
хорт. Вирішили взяти його на дрючок та й укинути Павлові у вікно заради
жарту. Так і зробили. Кинули собаку, а з нього як посипляться дукати!
Парубки хотіли забрати, а наймит не дав. І Павло сказав, що це йому Бог у
вікно вкинув, як він і казав.
Щастя не залишало Павлуся. Знайшлася хороша дівчина, одружилися вони,
народилися у них гарні діточки.
Що ж таке щастя, кого можна вважати щасливим? Є такі, що звуть щасливими
таких, як Павлусь, котрі увесь свій вік ні про кого й ні про що не
дбають; таких, які мають багато грошей і стережуть їх, як Рябко на
ланцюгу. А по-моєму, той тільки й щасливий, хто другому не заздрить,
кого Бог благословив на добрі діла. Заздрять декотрі щастю Павлуся, а от
стати б ним і не хотіли.