На яблуні цього року дозріло багато яблук. Вони були всі красиві , великі, червоні. Але одне з них було найгарніше. Й воно дуже цим пишалось. Підходили люди, дивились , нахвалювали, а воно й одним боком повернеться й іншим. Одного разу й довертілось та впало. Ніхто й не побачив.
Відкотилося скільки змогло й чекає, коли його замітять та покладуть на чільне місце, щоб милуватися. Прилетіли пташки - поклювали, пробіугав зайчик - відгриз шматочок. Де й ділась минула краса ! Лежить яблуко , гниє, плаче. Самотнє, нікому не потрібне. Приповз черв"ячок, побачив, почав гризти. Їсть та нахвалює. Зраділо яблучко, бо хоч хтось його хвалить та радіє, що воно є в цьому світі. З"їв черв"ячок, що зміг, та й поповз далі. Вмерло самотнє яблучко.
Але вже через рік трапилося диво. На тому місці де лежало яблучко, почала пробиватися якась рослинка. А через декілька років вирісла молоденька яблунька. Прилітають пташки , ховаються в її тіні, будують свої домівки, дякують яблунці. Куштують її яблучок люди, пташки, черв"ячки, тварини - не можуть нарадіти. Ніколи яблучко більш не буде самотнім.