Відносини з кочовими племенами, що з давніх-давен заселяли Південь сучасної України, були однією з найважливіших проблем для київських князів. Ще до утворення Київської Русі київським князям довелося вести боротьбу з хозарами – напівкочовими тюркомовними племенами, які прийшли в Східну Європу після гуннської навали (IV ст.) і проіснували до XI ст. У середині VII ст. в низинах Дону й Волги та на Північному Кавказі вони утворили свою державу – Хозарський каганат. Найбільшої могутності вона досягла у VIII ст. Хозари підкорили багато слов'янських племен – полян, сіверян, радимичів та в'ятичів. Формою залежності підкорених племен була сплата данини. У процесі формування Київської Русі ці племена були поступово звільнені. У 60-х pp. X ст. внаслідок війн із русичами і тюрками Хозарський каганат припинив своє існування.
У 915 р. літописи фіксують першу появу біля кордонів Русі печенігів – угруповання кочових тюркомовних племен, які в цей час воювали з хозарами. Вони уклали з київським князем мирну угоду, але вже через кілька років князь Ігор воював із ними. Пізніше печеніги були найманцями у війську Ігоря під час походу на Візантію.
Після перемог київського князя Святослава над Хозарським каганатом печенізькі племена, яких до цього стримувала Хозарія, рушили до кордонів Русі. Вони почали часто турбувати Русь своїми нападами. Сам Святослав загинув у бою з печенігами біля дніпровських порогів. Як свідчать літописи, упродовж 915–1036 pp. Київська Русь 16 разів воювала з ними, не рахуючи дрібних сутичок.
Остаточну поразку печенігам під стінами Києва в 1036 р. наніс Ярослав Мудрий. Після цього вони майже не згадуються у літописах. Частина печенігів на початку XI ст. під тиском торків і половців підкорилася їм, частина ж переселилася на Балканський півострів. Досить значне угруповання печенігів визнало владу руських князів, оселилося на землях Русі і ослов'янилося. У XII ст. літопис згадує печенігів у складі об'єднання "чорних клобуків" (так їх називали за вигляд головних уборів), що виникло в Пороссі.
Із літописів відомо про племена торків (або гузів), які часто виступали союзниками київських князів. Торки також належали до кочових тюркомовних племен, які в другій половині X – першій половині XI ст. прийшли в причорноморські степи з північно-східного Прикаспію. У 1060 р. об'єднані війська руських князів розгромили торків. Під тиском половців вони вимушені були звернутися за захистом до Русі та, отримавши його, оселилися разом з угрупованнями печенігів і берендеїв у Пороссі, увійшовши до Чорноклобутського об'єднання.
У 1055 р. на кордонах Русі вперше з'явився новий кочовий народ – половці. Це тюркомовне угруповання племен, відоме в західних джерелах під назвою "куманів", у другій половині XI ст. прийшло з Північно-Західного Казахстану в причорноморські степи, витіснивши звідти печенігів. Від цього часу Південь України згадується в літописах як половецька земля. Цей край стає для Русі, за висловом автора "Слова о полку Ігоревім", "землею незнаною", яка розкинулася від Посулля (територія вздовж річки Сула) на півночі до Корсуня на півдні та Волги на сході.
Українські князі не раз ходили походами в половецьку землю, щоб припинити набіги половецьких орд. Великі походи 1103, 1107, 1109 та 1111 pp. закінчилися перемогою княжих військ. Походи проти половців доповнювалися заходами щодо зміцнення південних кордонів Русі. Наприкінці XI ст. було побудовано нові лінії оборонних укріплень по річках Сула, Рось і Дніпро. Особливо важливу роль відігравала Посульська лінія, що захищала від половецьких нападів лівобережні землі Русі.
У другій чверті XII ст. прикордонні руські землі були фактично спустошені внаслідок посилення нападів половців.
У 70-х pp. XII ст. хан Кончак об'єднав половецькі орди в басейні Севрського Дінця. Саме він у 1185 р. очолив половців у битві з новгород-сіверським князем Ігорем Святославичем. Похід Ігоря, як відомо, був невдалим, а сам князь потрапив у полон до половців. Навесні наступного року Ігор із допомогою половця Овлура втік із полону, повернувся на Батьківщину і продовжив боротьбу.
У середині XIII ст. основна маса половців була підкорена монголо-татарами, а частина переселилася до Угорщини.
Кочові народи залишили помітний слід в історії України. Заселяючи Північне Причорномор'я, вони впродовж тривалого часу впливали на матеріальну і духовну культуру населення українських земель.