При в’їзді в село росте тополя – трепета. Росте на горбку, і її видно віддалеки. Здається, що село починається саме з неї – тополі. Наче вийшла вона, щоб привітати кожного, хто добивається з далекої чи близької дороги.
Яка багата, яка загадкова душа в неї. Таємниця жила в тополиній душі, і ніколи її не меншало.
І тепер згадаю прожите.
Коли вступав у село, коли проходив мимо трепети, згадував одне й те саме. Що навесні, при визволенні села від німців, тут було вбито нашого бійця. За село загинув не він один, імена загиблих списані на обеліску, що височить біля школи. Прізвища росіян, українців, казахів, грузинів, осетинів…
Стоїть за селом, здалеку видно, й хочеться вірити, що завжди отак стоятиме.
Вросло у людську пам’ять, а в людський пам’яті йому не висохнути, не впасти. Бо брало й братиме своїм корінням снагу із живих сердець.
Десь це береза, десь, калина чи горобина, а в іншому місці – явір чи верба. Їм багато є що розповісти, і вони з року в рік не стомлюються розказувати. Позаздриш долі берези, верби, чи явора, калини, що зеленіють у людській пам’яті.
І долі тополі – трепети, що й досі росте за рідним селом.