1.Але мiй батько досвiдний чоловiк i радо служить громадi. Як вiн говорить на радi громадськiй, так не зумiє нiхто в цiлiй верховинi. Громада слухає батькової ради,- але власти батько мiй не має нiякої i не жадає її.
2.Захар Беркут – се був сивий, як голуб, звиш 90-лiтнiй старець, найстарший вiком у цiлiй тухольськiй громадi. Батько вiсьмох синiв, iз яких три сидiли вже разом iз ним мiж старцями, а наймолодший Максим, мов здоровий дубчак мiж явориною, визначався мiж усiм тухольським парубоцтвом. Високий ростом, поважний поставою, строгий лицем, багатий досвiдом життя й знанням людей та обставин, Захар Беркут був правдивим образом тих давнiх патрiархiв, батькiв i провiдникiв цiлого народу, про яких говорять нам тисячолiтнi пiснi та перекази. Невважаючи на глибоку старiсть, Захар Беркут був iще сильний i кремезний. Правда, вiн не робив уже коло поля, не гонив овець у полонину, анi не ловив звiра в лiсових нетрях,- та проте працювати вiн не переставав. Сад, пасiка й лiки – се була його робота. Скоро лишень весна завiтає в тухольськi гори, Захар Беркут уже в своїм саду, копле, чистить, пiдрiзує, щепить i пересаджує. Дивувалися громадяни його знанню в садiвництвi, тим бiльше дивувалися, що вiн не крився з тим знанням, але радо навчав кождого, показував i заохочував. Пасiка його була в лiсi, i кождої погiдної днини Захар Беркут ходив у свою пасiку, хоч дорога була утяжлива i досить далека. А вже найбiльшим добродiєм уважали тухольцi Захара Беркута за його лiки. Коли було настане час, мiж зеленими святами а святом Купайла, Захар Беркут з своїм наймолодшим сином Максимом iде на кiлька недiль у гори за зiллям i лiками. Правда, чистi та простi звичаї тодiшнього народу, свiже тухольське повiтря, просторi та здоровi хати i ненастанна, та зовсiм не надсильна праця – все те вкупi хоронило людей вiд частих i заразливих хороб. Зате частiше лучалися калiцтва, рани, на якi, певно, нiякий знахар не вмiв так скоро i так гарно зарадити, як Захар Беркут.
3.Але не в тiм усiм покладав Захар Беркут головну вагу свого старечого життя. “Життя лиш доти має вартiсть,- говорив вiн частенько,- доки чоловiк може помагати iншим. Коли вiн став для iнших тягарем, а хiсна не приносить їм нiякого, тодi вiн уже не чоловiк, а завада, тодi вiн уже й жити не варт. Хорони мене боже, щоб я коли-небудь мав статися тягарем для iнших i їсти ласкавий, хоч i як заслужений хлiб!” Тi слова – то була провiдна, золота нитка в життю Захара Беркута. Все, що вiн робив, що говорив, що думав, те робив, говорив i думав вiн з поглядом на добро i хосен iнших, а поперед усього громади. Громада – то був його свiт, то була цiль його життя.
4.В своїй чотирилiтнiй мандрiвцi Захар Беркут пiзнав свiт, був i в Галичi, i в Києвi, бачив князiв i їх дiла, пiзнав воякiв i купцiв, а його простий, ясний розум складав усе бачене й чуте, зерно до зерна, в скарбницю пам’ятi, як матерiали для думки. Вiн вернувся з мандрiвки не тiльки лiкарем, але й громадянином.
5.Але не тiльки в самiй Тухольщинi видний i спасенний був вплив Захара Беркута; його знали люди на кiльканадцять миль довкола, по руськiм i угорськiм боцi. Та й то знали його не лиш як чудовного лiкаря, що лiчить рани i всякi болiстi, але й не менше як чудовного бесiдника та порадника, котрий “як заговорить, то немов бог тобi в серце вступає”, а як порадить чи то одному чоловiковi, чи й цiлiй громадi, то хоч цiлий майдан старцiв набери, то й тi вкупi, певно, лiпшої ради не придумають.