Немає рідніших на землі людей, ніж батьки. З самого нашого народження вони піклуються про нас, люблять більше за все на світі. Вони ладні зробити все, аби ми були здорові та щасливі. І ми маємо бути вдячними за це.
У нас велика і дружна родина. Мама, тато, дідусі й бабусі, я, два мої брати і сестра. Змалку в нас навіть думки не виникало, що можна ставитися до батьків інакше, ніж із любов’ю, ласкою та пошаною. Адже ми бачили, як батьки нас люблять, більше того — як ніжно, бережно вони ставляться один до одного і, своєю чергою, до власних батьків, наших дідусів і бабусь. Ми ніколи не підвищуємо на батьків голос. І навіть якщо колись сваримося й ображаємося один на одного (все буває), відразу миримося, тому що не можемо довго сердитися. Я не уявляю свого життя без батьків.
Пам’ятаю, як тяжко захворіла моя молодша сестричка і мама не відходила від її ліжка, поки її стан не покращився. Вона заварювала їй чай, витирала спітніле обличчя, давала ліки, втішала й голубила. А як я плакала, коли на мене не звертала уваги одна дівчина, яка мені дуже подобався! Мене тоді могла втішити й заспокоїти тільки мама. А старші брати, коли підростали, мали, звісно, купу проблем у дворі та у школі — то билися, то не слухалися, то вскакували в якусь халепу. І завжди допомагали мама з татом — переважно порадою. А могли суворо сказати: ти неправий, ти поводишся негідно — і це була для моїх братів найстрашніша лайка і кара.