Був собі дід та баба і мали собі дочку. Ото чи довго прожила баба, чи ні, та й задумала вмерти. А як умирала, то своєму чоловікові казала:
— Як я умру, чоловіче, а ти будеш женитися, то гляди — не бери тої удови, що біля нас живе з дочкою, бо вона тобі буде жінкою, а нашій дитині не буде матір’ю!
— Добре,— відказав чоловік,— не буду брати не то ЇЇ, а й ніякої, і женитися не буду.
От заховав дід бабу і похорон відправив та й живе собі сам. А трохи згодом ішов раз селом та й зайшов до тієї удови, що жінка не веліла її брати. То чоловік сказав: не буду женитися ні з якою, а то й забув, що казав, і забіг, побалакав і удову до себе просив. Тоді вдова з великих радощів сказала:
— Я вже давно цього ждала!
От усю худобу забрала і до діда жити з дочкою помандрувала.
Ото живуть усі вкупі — дідова дочка й бабина. Дуже баба не любила дідової дочки: сказано, як мачуха,— усе гризе голову. Та й діти між собою часто сваряться — надто зла бабина дочка: звичайно, як зведенята,— у них ніколи ласки нема.
Оце, було, як підуть на досвітки, то дідова дочка пряде, а бабина знай цілу ніч гуляє з хлопцями та крутиться, і не раз так бувало, що, гарцюючи, і мички попалить. А йдуть додому вранці та дійдуть до перелазу — ото й каже бабина дочка до дідової дочки:
— Дай,— каже,— мені починки, сестрице, я подержу, поки ти перелізеш.
— Добре,— каже,— сестрице, на!
От поки дідова дочка перелазить, а бабина дочка, взявши починки, побіжить додому і матері набреше, що дідова дочка з хлопцями цілу ніч гуляла і мички попалила.
— А я пряла і додому поспішала. Бачте, мамочко, яка вона ледача!
От дідова дочка прийде додому, то мачуха й почне її бити і дідові виказувати:
— Твоя дитина ледащо — не хоче робити, а ти не хочеш учити!
Що вже не робила, як з неї не знущалась, що дідові не наговорювала, а їй усе байдуже: робить собі мовчки. Дуже бабі було досадно з дочкою дивитися на неї, що дід її жалує,— і почали вдвох радитися, як би дідову дочку витурити з дому, щоб її не було!
Ото й почала баба дідові гризти голову:
— Твоя дитина ледащо — не хоче нічого робити, тільки все гуляє та спить міцним сном, а ти ще й жалуєш, ти б лучче, ніж мав би жалувати її, найняв де-небудь, то, може, що й було б з неї!
— Де я найму її? — каже дід.
— Так веди куди хочеш, а щоб вона дома не була. Ото як докучала баба своїми речами дідові, аж до живих
печінок допекла, бо щодня одно товкла: «Веди та й годі!» Нічого було робити дідові: треба вести, хоч і жалко.
От зібрались і пішли, і зайшли у великий ліс. Ото дочка дідові й каже:
— Верніться, тату, додому, я й сама піду, десь знайду собі службу.
— Добре,— каже дід.
Попрощався і вернувсь, а дівчина пішла собі.
Ото йде та йде дуже великим лісом, коли стоїть яблунька, така зарощена бур’яном, що й не видно, та й каже:
—Дівонько-голубонько, обчисть мене, обханюч мене,— я тобі у великій пригоді стану!
От дідова дочка закотила рукави, обполола, обханю-чила і пісочком обсипала; яблунька подякувала, дівчина пішла далі.
Ото схотілось їй пити. Вона зайшла до криниці, а криничка їй говорить:
— Дівонько-голубонько, обчисть мене, обханюч мене,— я тобі у великій пригоді стану!
От дівчина обчистила, обханючила і пісочком обсипала; криничка їй подякувала, вона пішла далі. Коли біжить така погана собака та й каже:
— Дівонько-голубонько, обчисть мене, обханюч мене,— я тобі у великій пригоді стану!
От дівчина заходилась, обчистила, обханючила. Собака й сказала: «Спасибі, дівонько!» Вона пішла далі.
Коли стоїть піч, і така облупана, а біля неї глина лежить. Ото й каже піч:
— Дівонько-голубонько, обчисть мене, обмаж мене,— я тобі у великій пригоді стану!
От дівчина замісила глину, полізла у піч, обчистила, обмазала; піч їй подякувала, дівчина пішла далі. Ото йде та йде,— зустрічає її жінка та й каже:
— Помагайбі тобі, дівчино! Дівчина відказала їй:
— Добре здоров’я!
— Куди ти йдеш, дівчино? — спиталась жінка. А дівчина й каже:
— Іду, тіточко, щоб де найнятися.
— Наймись у мене,— сказала жінка.
— Добре,— відказала дівчина,— наймусь.
— У мене,— каже жінка,— невелике діло, аби ти вміла зробити те, що я скажу.
— А чому ж не зумію? — каже дівчина.— Раз мені покажете, паніматко, а вдруге і сама знатиму.
Ото прийшли додому, де та жінка жила. От жінка й каже:
— Ось що, дівчино: оце тобі казани, то ти рано й увечері нагрій окропу і вилий у корито, і борошенця туди всип, і замішай,— тільки, гляди мені, що б не гаряче було, тільки тепленьке,— та не бійся, що б не бачила, що б не чула,— стань на порозі, двічі свисни, то до тебе позла-зяться гадюки, ящірки, жаби і всякий звір, то ти нагодуй їх, то вони порозлазяться куди кому треба.