ОСЬ, здіймаючи хмару куряви, з’являються на конях кочівники з військовою здобиччю, прив’язаною до сідел. Цей загадковий народ панував у степах Євразії в період десь від 700 до 300 року до н. е. Потім він зник, але залишив помітний слід в історії. Згадка про нього є навіть у Біблії. Це скіфи.
Протягом сторіч ці кочівники з табунами диких коней мандрували степами, що простягалися від Карпат у Східній Європі до теперішнього південного сходу Росії. У VIII сторіччі до н. е. внаслідок військових походів китайського імператора Сюань почалися міграції народів на захід. Пересуваючись на захід, скіфи завоювали і витіснили кіммерійців, які панували на Кавказі та в Північному Причорномор’ї.
У пошуках багатства скіфи сплюндрували ассирійську столицю Ніневію. Згодом вони об’єдналися з Ассирією проти Мідії, Вавилонії та інших держав. Вони воювали навіть у Північному Єгипті. Те, що місто Бет-Шан на північному сході Ізраїлю певний час називалося Скіфополісом, можливо, вказує на період скіфської окупації міста (1 Самуїла 31:11, 12).
Зрештою скіфи оселилися в степах, які тепер належать до земель України, Молдови, Румунії та Південної Росії. Вони збагатіли на посередництві у торгівлі зерном між греками та землеробами, котрі населяли території теперішніх України та Південної Росії. Скіфи обмінювали зерно, мед, хутро та худобу на грецькі вина, тканини, зброю та твори мистецтва. Внаслідок успішної торгівлі вони стали надзвичайно багатими.
Грізні вершники
Для цих степових воїнів кінь був, як верблюд для мешканців пустелі. Скіфи були прекрасними вершниками й одні з перших почали використовувати сідло й стремена. Вони їли конину та пили кобиляче молоко. Коней вони навіть спалювали для жертвоприношень. Коли помирав скіфський воїн, його коня вбивали і з честю ховали у збруї й повному спорядженні.
За описом історика Геродота, серед скіфів були поширені жорстокі звичаї: приміром, з черепів своїх ворогів вони робили чаші для пиття. Налітаючи на своїх ворогів, вони разили їх залізними мечами, бойовими топірцями, списами та зазубленими стрілами, які розривали шкіру ворогів.
Могили, споряджені для вічності
Скіфи займалися ворожінням, чаклунством і поклонялися вогню та богині-матері (Повторення Закону 18:10—12). Вони вважали могили оселями мертвих. Рабів та тварин вбивали, аби вони і після смерті служили своєму господареві. Вважалося, що скарби та слуги йдуть за володарем у «наступний світ». У похованні одного царя було знайдено п’ять слуг, які лежали ногами до господаря, ніби готові встати і служити йому.
Правителів ховали зі щедрими жертвоприношеннями, а в час жалоби скіфи різали себе до крові й стригли волосся. Геродот написав: «[Вони] відрізують кінчик вуха, стрижуть на голові волосся, дряпають в різних місцях рамено, вкривають синцями лоб і ніс і проколюють стрілою ліву руку». На противагу цьому в той самий відтинок часу Божий закон вимагав від ізраїльтян: «Не зробите на тілі своїм нарізу за душу померлого» (Левит 19:28).
Скіфи залишили по собі багато курганів (поховальних насипів). Прикраси, знайдені в курганах, зображають побут скіфів. У 1715 році російський цар Петро I почав збирати ці вироби, і тепер їх можна оглянути в музеях України та Росії. Твори в «звіриному стилі» зображають коней, орлів, соколів, котів, пантер, лосів, оленів, птахів-грифонів та левів-грифонів. (Грифони — це фантастичні крилаті або безкрилі істоти з тулубом однієї тварини і з головою іншої).
Скіфи та Біблія
Біблія лише один раз безпосередньо згадує скіфів. У Колосян 3:11 ми читаємо: «Де нема ані геллена, ані юдея, обрізання та необрізання, варвара, скита [скіфа], раба, вільного,— але все та в усьому Христос». Коли християнський апостол Павло писав ці слова, то грецьке слово «скіф» стосувалося не якогось окремого народу, а найбільш нецивілізованих людей. Павло підкреслював, що під впливом святого духу Єгови, його діючої сили, навіть такі люди могли зодягнутися в побожну особистість (Колосян 3:9, 10).
Дехто з археологів вважає, що назва Ашкеназ в Єремії 51:27 відповідає ассирійському слову «Ішкуза», яке стосувалося скіфів. У клинописних табличках говориться про союз цього народу та маннеїв, які повстали проти Ассирії в VII сторіччі до н. е. Саме перед тим, як Єремія почав пророкувати, скіфи, прямуючи до Єгипту і назад, проходили краєм Юди, не завдавши юдеям шкоди. Тож багато тих, хто чув передречення Єремії про напад на Юду з півночі, мабуть, сумнівалися в точності пророцтва (Єремії 1:13—15).
Деякі вчені вважають, що в Єремії 50:42 дається натяк на скіфів: «Лук та ратище міцно тримають, жорстокі вони й милосердя не мають,— їхній голос, як море реве, вони їдуть на конях,— на тебе вони вшикувались як муж на війну, вавилонськая дочко». Але у цьому вірші насамперед йдеться про мідян та персів, які підкорили Вавилон 539 року до н. е.
(випиши, що встигнеш)