Галичина , Буковина та Закарпаття наприкінці XVIII - початку XIX ст. були найвідсталішими австрійськими провінціями. Кріпосництво заважало розвитку промисловості і сільського господарства. Велике феодальне землеволодіння було панівним у Закарпатті та Східній Галичині. На Буковині ж переважала маса селян-власників (до 30%).
Входячи до складу багатонаціональної Австрійської імперії, західноукраїнські землі, в свою чергу, були багатонаціональними. Поряд з представниками корінної нації - українцями, тут в різний час оселилося чимало поляків, євреїв, угорців, німців, румунів і т. д. Але українці переважали: на кінець XVIII ст. їх було 2,2 млн з 3,5 млн загального населення.
Хоча ці українські території існували окремим життям, і їхня доля мала багато спільного: українське населення зазнавало постійного соціального та національно-релігійного гноблення: у Східній Галичині-з боку польської шляхти, на Буковині - румунських бояр, в Закарпатті - угорських панів. Австрійські влади проводили політику онімечуванням українців, польські пани намагалися ополячити українське населення Східної Галичини, румунські бояри прагнули румынизовать українську Буковину, а угорці - вели політику мадяризації на Закарпатті. Усі вони намагалися асимілювати українське населення, ліквідувати українську мову і українську культуру, розірвати зв'язок українського населення Західної України з Україною Наддніпрянською. У цьому полягала колоніальна політика австрійського уряду.