Євшан-зілля - это полынь. напоминает дом тем, кто находится далеко от него. козакам, которые находились в турецком плену, его давали нюхать, чтобы вспомнили родные земли, дом.
Ирина Калинец:
«Так пахне стежка до рідного дому, так пахне надвечір´я у співі солов´я, так пахне зілля в Святойванівську ніч... І стократ нестриманішу тугу будить цей запах у розлуці з Батьківщиною. Закордонні туристи-українці, відвідуючи Батьківщину, беруть з собою жменьку рідної землі і горнуться в далекій чужині до неї... Жменька рідної землі... Квітка з рідного краю... А для оспалих духом — полин. Терпкий, неблагоароматний, гіркий на смак.
Чому саме полинові судилося навертати людську душу і розум до священної, обітованої, рідної землі? Не оспіваній за красу а давніх-даван дикій рожі, не романтичній калині, навіть не сонцеликому соняшникові, а саме полинові — євшан-зіллю? Мабуть, лише душевні страждання, гіркота життя навертають людину до джерел — до початків, до спільноти — народу-нації.
Непам´ять — це павутина, яка засотує в безчинність розум і серце, сестра байдужості до правди і добра, до кривди й зла. А ми ж сьогодні — лише частка, ми — лише місток між вчора й завтра, ми в ланцюгу буття — лише одне маленьке коліщатко, якому нема права заіржавіти, зламатися, упасти долилиць у чорний подих відчаю й зневіри. Бо там — за нами — сотні поколінь, уся Планета в присмерку чекання, уся Планета в розмаїтті мов, культур, народів, націй. Кожна несе свій цвіт у тисячне суцвіття, свій неповторний і єдиний цвіт. І вся краса, і вся мета, весь смисл вчорашній і насущний у тому розмаїтому цвітінні...’’