Мене глибоко вразила балада Т. Г. Шевченка "Тополя", написана за мотивами усної народної творчості. В ній зображені глибокі переживання дівчини, яку доля розлучила з коханим.
Минув рік, минув другий, а парубок не повертається. Дівчина страждає:
Не співає чорнобрива,
Стоя під вербою;
Не співає, — як сирота,
Білим світом нудить.
Вона не зрікається своїх почуттів навіть заради заміжжя з старим та багатим чоловіком, адже "любить його серце не навчити". А життя без кохання гірше за смерть.
Не хочу я пановати,
Не піду я, мамо!
Рушниками, що придбала,
Спусти мене в яму.
Дівчина звертається до ворожки з проханням розповісти їй, чи живий коханий, адже "без милого скрізь могила". Але чудотворне зілля старої не може повернути дівчині судженого. У чорній розпуці приходить вона до тополі, благаючи вирости високою та спитати в Бога, чи дочекається вона коханого, але під впливом зілля сама стає тополею.
Я співчуваю стражданням дівчини, вірної своїм почуттям, і глибоко захоплююсь силою її кохання, нескореного життєвими обставинами.