Часи минають. Історія змінюється. Суспільство вже давно поглинула
хвиля модернізації та прогресу. Але сил на землі не знайдеться, аби
знищити в нас жагу до свободи: вона тече в наших жилах. Вона — наша
сила, наш кисень, наше майбутнє й наше життя.
Ми вже не боїмося ні чорних хмар могутнього царату, що десятиліттями
закривали українське сонце, ні панщини, ні кріпацтва, що сковували
українців у кайдани без права вибору. Усі тортури — давно в минулому.
Вони розсіялись, мов ранковий туман, залишивши по собі криваві сліди
нашої споконвічної боротьби. Ми вже не боїмося, бо набридло: час
піднятися з колін та йти всупереч вітру та долі, що так довго знущалася з
нас, дражнила, мучила, насміхалася. Часи змінилися, й життя нарешті
повернулося до нас обличчям, відчинивши двері, за якими була вона —
незалежність, світла, омріяна, виборена. Нарешті ми змогли дихати вільно
у власній державі, досягли того, чого так довго хотів великий син
українського народу — Тарас Григорович Шевченко. Як шкода, що він так і
не побачив того, за що боровся.
Син кріпака, селянський хлопчина з бідної родини — на Тараса чекали
суцільні злидні, голодне дитинство й тяжка праця наймита. Його нужденне
майбутнє було визначено заздалегідь. Однак щасливий випадок назавжди
змінив його долю — обдарованого юнака, що якраз перебував у Петербурзі
на навчанні, помітили й звільнили з тісних кріпацьких тенет пана
Енгельгардта. Відтоді життя Тараса Шевченка ніби почалося спочатку.
Незалежний, талановитий, молодий — усі дороги в Російській імперії були
перед ним відкриті.
Та стражденна доля українського народу не давала йому спокою навіть
на свободі — Шевченко завжди думав лише про Україну, щось бурхливе,
нездоланне, войовниче кипіло в його душі. Кобзар завжди любив і пишався
своєю Батьківщиною, він хотів, щоб українці нарешті зрозуміли свою
унікальність, неповторність, щоб почали любити свою землю, як і він її
любив: