Очали думати, що правителі відрізняються від простих смертних. Так, майже в кожній країні збереглися легенди про те, що спочатку правителями були боги. Наприклад, першим правителем Єгипту вважався бог Осирис - добрий, могутній та справедливий, яким й повинен бути бог.
Всі знали, що царі вмирають, тому виходило, що вони все ж таки люди, і все ж, і все ж...
Таким богом вважався й цар Вавілонії - великої рабовласницької держави, правителі якого підкорили собі багато сусідніх областей.
Місто Вавілон (Баб-Ілі - «врата бога») - столиця цієї держави - знаходилася на лівому березі ріки Євфрат, де схрещувалися торгові шляхи. Це вигідне географічне положення міста й використали царі Вавілона, що об'єднали під своєю владою Межиріччя.
Об'єднання країни завершив у середині 18 ст. до н.е. шостий цар Вавілону - Хаммурапі.
Щоб зміцнити свою владу, Хаммурапі ввів нові закони.
Записали ці 282 закони на кам'яному стовпі. А поруч вирізали фігури царя та бога сонця Шамаша, що начебто передав закони царю - адже Хаммурапи був усе-таки богом, тому автоматично виходило, що й інші боги повинні були йому допомогати.
Таким чином, бог мовби утверджував закони, що були видані царем, й дозволяв йому творити від імені богів суд та розправу над усіма своїми підданими.
Щоправда, виникла тут одна невеличка складність. Начебто всім було зрозуміло, що Шамаш все ж таки більш важливіший бог, аніж Хаммурапі, виходить, його треба було зобразити вище ростом. Але ж і великий цар, що керував Вавілоном, звичайно, повинен був бути вище всіх. Що ж робити?
Довелося піти на хитрість. Шамаша зобразили сидячим на троні, а Хаммурапі - стоячим перед ним. Таким чином вони виявилися одного зросту. Все начебто було зображено правильно, й ніхто при цьому не був скривджений - ані небесний бог, ані земний.
 
Закони царя Хаммурапи захищали життя та майно рабовласників й зміцнювали їхню владу над рабами та бідняками.
Так, наприклад, згідно з цими законами бідняка, що не сплатив борг, а також всю його сім’ю на три роки віддавали у рабство. Самі ж раби ставали ще більш бесправними.
Треба сказати, що раби тоді повністю належали своєму хазяїну. Так, раба можна було продати або просто передати спадкоємцю. За якусь провину його можна було жорстоко покарати.
Втім, зазвичай рабів не вбивали. Їм просто наносили “невеличке” фізичне каліцтво – наприклад, відрізали вухо, що не позбавляло раба працездатності. Адже вбивство раба нанесло б матеріальний збиток його пану.
Отакими були оті закони Хаммурапі. Однак треба додати, що для свого часу були вони досить прогресивними.