Не
так часто літературні твори викликають жваве обговорення серед моїх
однолітків. А поезія Василя Голобородька викликала, якщо можна так
сказати, справжній фурор. Перше, що спадає на думку, якщо виникає
потреба схарактеризувати якось його творчість, — слово «дивно». Він пише
дивні і неочікувані тексти. До того ж усе в його творах є дивним і
неочікуваним. Дивує форма, вона близька до вільного, білого вірша — в
ній простежується темп, але часто нема рими, іноді цей темп раптово
змінюється, як змінюється музична тема. І образи в автора теж дуже
неочікувані. Зелене волосся дощу, слова, якими ми мовчимо на самоті. Все
це так незвично, але так захоплююче і цікаво.
Звичайні теми поет
реалізує по-своєму. Наприклад, поезія про дощ. Мабуть, вірші про дощ
писав кожен поет, навіть початківці завжди звертаються до цієї теми.
Можливо, саме тому, коли бачиш у заголовку це слово, очікуєш чогось
банального, звичного опису природи. Але в Голобородька дощ інакший. У
його сприйнятті це зелене волосся, яке плете хмара, а в дощ вплетене все
— і сам ліричний герой, і хата, і дерева. І коли дощ скінчиться, все
зміниться (хтось набігається, хтось напасеться). А хтось повернеться в
дім, що теплий, немов гніздо. Таке своєрідне бачення одразу характеризує
автора як талановиту, незвичну людину. Він бачить світ по-своєму і пише
по-своєму, зовсім не так, як писали до нього. І річка теж вплетена в
дощ, немов дівоча стрічка, і дерева... Здається, ліричний герой бачить
вищу єдність, гармонію світу. Дуже свіжим, новим здається цей текст.
Схоже
враження справляє і текст «Ми йдемо». У цьому вірші автор звертається
до однієї з традиційних тем української літератури. Мені чомусь навіть
згадуються «Каменярі» Франка. Той самий вічний рух, вічний неспокій. Але
«Ми йдемо» у Василя Голобородька — дуже оригінальний вірш. У його ритм
вплетено рух, відчутна динаміка слова, рух думки, рух героїв, рух слів і
рядків загадково поєднуються між собою. Поет створює не тільки свій
власний ритм, а й власні слова. Мені дуже сподобався образ «тихомрійні
села». З точки зору граматики, такого прикметника нема, а от з точки
зору життя — він є. Бо як інакше назвати тихі, мальовничі села? Дуже
влучний епітет!
Я переконаний, що поезія має бути неповторною,
оригінальною, має відображати специфічне авторське бачення світу. Саме
такою є поезія Василя Голобородька. Я шкодую, що не познайомився з його
творчістю раніше, бо відтепер він один із моїх найулюбленіших поетів.