До вищої верстви тогочасного українського суспільства, крім князів, належали також пани. Слово пан у XVI ст. позначало своєрідний титул. Так, у Київщині й Брацлавщині першої половини XVI ст. серед 450 шляхетських родів панськими називалися близько сотні. Головною ознакою пана було те, що він володів хоч і невеликою, але власною, з діда-прадіда, отчинною землею. Як відомо, ще від часу Київської Русі численною була верства лицарів-бояр, що тримали землі-вислуги — маєтки, надані великим князем за військову службу. Зберігалися вони й за пізніших часів. Проте панові, на відміну від боярина, який мусив оселятися там, де подарує йому землю князь, було гарантоване спадкове володіння землею своїх предків.
Нижчий стан шляхти утворювали представники військових, які перебували на службі у князів, — дрібна й середня шляхта. До цієї категорії потрапляли вихідці з різних верств. Наприклад, дрібною шляхтою ставали міщани або селяни, які виконували військові обов'язки.
Прикметною ознакою життя України кінця XVI ст. було те, що, попри споконвічну неоднорідність, шляхетська верства прагнула здобути собі загальні права й привілеї, а отже, «відокремитися» остаточно від решти суспільства. Зміни в становищі шляхти відбилися в законодавчому кодексі того часу — Литовському статуті, відомому в редакціях 1529-го, 1566-го та 1588 pp. За Першим (або Старим) Литовським статутом 1529 р. шляхті було гарантовано, що її не можна карати без суду. Закон забезпечував шляхті також володіння землею, яку не можна було відібрати «без вини». У Другому Литовському статуті (1566 р.) новим стало зрівняння у правах нижчої ланки боярства-шляхти з князівсько-магнатською аристократичною верхівкою.
Отже, протягом XIV—XVI ст. в українському суспільстві відбувалася зміна традиційних суспільних ролей. Шляхта, яка споконвіку тримала державні важелі, почала втрачати здатність вирішувати долю батьківщини. Одначе, міцно тримаючи владу на місцях, вона ще довго зберігала звичний для України від княжих часів спосіб життя.
Тож українська шляхта за умов бездержавності зберегла державні традиції княжого Києва й передала їх козацтву — провідній верстві українського суспільства нової доби.