Мені відрадно думати, що в кожному істинному читачі живе свій Пушкін… Значить, тисячі Пушкиных існують на землі ось вже півтора століття, і щороку народжуються сотні нових Пушкиных — адже людина неповторювана. Ось я вдивляюся в його обличчя і намагаюся зрозуміти, чому ж все-таки Пушкін став символом російської поезії. Чому сьогодні його вірші і поеми, драми і повісті хвилюють нас, людей нового століття?
Очевидно, Пушкін зумів виразити те, що незмінно залишається в людині, в який би час він не жив. Свобода. Щастя. Любов. Дружба… Це вічно. Усе з’являється, зникає, міняється, але завжди людина прагнутиме до свободи, шукатиме дружби, чекатиме любові, домагатиметься щастя. Це вічно, і безсмертний Пушкін, як безсмертні Шекспір, Микеланд-жело, Бах, Рубльов. «Бути або не бути?.». — це ж вічно! І безсмертно:
Я вас любив так трепетно, так ніжно,
Як дай вам Бог коханої бути іншим.
Можна говорити про те, що усі великі художники були гуманістами, що вони глибоко національні і їх не можна відірвати від народу, що їх, що виростив. Можна детально досліджувати їх техніку, сперечатися про новаторство або традиційність їх творів. І все-таки де межа, за якою починається геніальне? Тисячі художників упродовж тисячоліть намагаються осягнути одвічні таємниці внутрішнього світу, виразити своє власне світовідчуття, а через нього дати узагальнене зображення сучасного їм світу, сучасну їм людину. Багатьом з них аплодують, наслідують; їх твори — нарозхват… Але проходить десятиліття — і про них пам’ятають лише у вузькому крузі любителів; сто років — і імена цих художників можна зустріти лише в підручниках, каталогах…
Пушкін не тьмяніє. У чому ж секрет його? Де починається велике?
Там же, де і незмірне, невимовне, нез’ясовне. Там, де мовчать. Так мовчать наодинці з Природою, наодинці з собою. Там, де починається особисте. Тут починається мій Пушкін.
Він прийшов до мене нещодавно. Раніше Пушкін здавався мені або архаїчним, або занадто простим. Набагато ближче був Лермонтов з його мужнім песимізмом. Пушкін прийшов до мене несподівано. Мій приятель розвивав пам’ять і для цього щодня заучував п’ять пушкінських строф. Це було незвичайно, дивно, і я узяв в руки том.
«Суворий слов’янин, я сліз не проливав», — прочитав я і раптом побачив іншого, не хрестоматійного Пушкіна, Пушкіна, якого не знав досі.
Так почався мій Пушкін. Побачивши його мужньою, життєздатною людиною, що володіє, незважаючи на протиріччя, цілісною, гармонійною натурою, я відчув повагу до нього і став відкривати його для себе. Це відкриття триває досі. Я із задоволенням дізнаюся про нього з біографічних робіт і поступово вимальовую його образ. Бракуючі деталі дає уява.
Який же він, мій Пушкін?
Передусім, що дає мені можливість вимкнутися часом з ритму життя, що бурхливо скаче, забути ненадовго про метушню:
Але гасне короткий день, і в коминку забутому
Вогонь знову горить — те яскравий светлиет,
Те тліє повільно, — а я перед ним читаю
Чи думи довгі в душі моєю живлю.
Завдяки Пушкіну у мене перепадають (на жаль, рідкісні) хвилини, коли я залишаюся наодинці з первинним, закладеним в мені генетично, існуючим поза часом…
Пора, мій друг, пора!
Спокою серце просить —
Летять за днями дні, і щодня відносить
Частинку буття, а ми з тобою удвох
Припускаємо жити…
Такий мій Пушкін. Мій співрозмовник. То пустотливий, то задумливий, то ніжний, то отруйний… Я люблю спостерігати його рухливе обличчя, ловити швидкі думки. З ним легко і спокійно. З ним я забуваю про метушню, яка намагається відвести від найголовнішого. Він мій друг, і я хочу, щоб він був живий. Я люблю Пушкіна. І розповів про це, як зумів. Ну а невисловлене…