Знання — фундаментальне філософське поняття, визначене в Філософському словнику як «форма духовного засвоєння результатів пізнання, процесу відображення дійсності, що характеризується усвідомленням їх істинності»[1].
Знання можна визначити також як форму інформації, існування
систематизованого результату інтелектуальної діяльності людини
(пізнання)[джерело?] — з огляду на фундаментальність поняття його важко виразити через простіші філософські категорії[джерело?]. Наприклад, за словами Платона знання — це «підтверджена істинна віра»[2][3] . Знання протилежне незнанню, тобто відсутності перевіреної інформації про що-небудь[4].
Виділяють[Хто?] різні види знання: істинне (у стародавніх греків епістеме), наукове, повсякденне (у стародавніх греків докса), інтуїтивне, релігійне та інші[джерело?].
Повсякденне знання служить основою орієнтації людини в навколишньому
світі, основою її повсякденної поведінки і передбачення, але звичайно
містить помилки і протиріччя[джерело?].
Науковому знанню властиві логічна обґрунтованість, доведеність,
відтворення результатів, прагнення до усунення помилок і подолання
суперечок[джерело?].
3нання, набуте людством, фіксується в знаках природних і штучних мов, наприклад у текстах[джерело?]. Аналіз сутності знання, його становлення, критеріїв істинності та цінності є предметом галузі філософії епістемології[5]. У пострадянських країнах частіше вживається термін теорія пізнання або гносеологія[6].
Тоді як епістемологія більше зосереджена на структурі самого знання,
гносеологія розглядає в першу чергу процес отримання знань суб'єктом
пізнання[7]. З іншого, практичного боку, педагогіка вивчає не саму суть знання, а методи його ефективної передачі[8].