В. Биків завжди «воює» у своїх повістях. Що почали одночасно з ним або раніше нього письменники вже не раз перемикалися на інші теми, на інший матеріал (Бакланів, Бондарев та ін.), а В. Биків знову і знову повертає своїх героїв і читачів в героїчне, обпалююче холодом смерті, час 1941-1945 років. Без запізнілої романтизації, про яку говорив Ремарк, та зате все сильніше відчуваючи, усвідомлюючи значення пережитого, досвіду перемоги, що недешево обійшлася. І в 1945-му думка, що убитих, полеглих під Кіровоградом або під Ржевом не менше, ніж звільнених настанням жителів в самому місті, і тоді така думка обпалила б. Але сьогодні, коли її вичитують у Бикова, думка ця здатна пробитися до серця навіть того, хто не дуже звик замислюватися, якою ціною інші заплатили за його право жити, працювати, любити, ростити дітей.
Військове минуле в кращих повістях В. Бикова оживає максимально правдиво, реально, в усій його глибокій повсякденності. І саме в цьому, передусім, сучасний пафос, тон быковских речей.
Напевно, дійсно є своя закономірність в тому, що письменник після таких реалістичних речей, як «Третя ракета», «Журавлиний крик», «Пастка» і інших, раптом написав «найромантичнішу» свою повість, піднявся і читача відвів до альпійських фарб і панорам, до щемяще короткою, як сліпучий спалах, любові Івана Терешки і Джулії в повісті «Альпійська балада» (1963). Є ж у живописців періоди «блакитні», «рожеві» і всякі інші. І у письменника, так невідступно розробляючого одну тему« військову, може і, мабуть, повинна виникати потреба »міняти фарби« — колорит, тон.
«Навкруги в туманному серпанку розсипалися найдрібніші бризки, і, напевно, від них осторонь, на темному кам’яному фоні висів в повітрі кольоровий шматочок справжнісінької веселки. Байдужий, проте, до цієї несподіваної щедрості гір, Іван піднявся вище і тоді раптом внутрішньо ахнув, зупинився, пригнувся до землі і завмер. У півсотні кроків звідси, під розсипом води, що падає, закрившись лише руками, спиною до нього, стояла на камені і милася Джулія…».
У перших повістях Бикова ми бачили його уміння змусити читача відчути увесь жар і озноб війни, бою, смерті — усю її сувору «погоду». Тут же письменник з’являється повною мірою як лірика, хоча ліричний початок властиво усім творам Бикова : адже герої його повістей самі розповідають про війну, та і головною в творах є не подія війни, а людська реакція на цю подію.
Особливо підкреслено, відкрито є сусідами дві стихії — лірична і жорстко-реалістична — в «Альпійській баладі». У ній майже умовна романтика Альп, «високогірній», чистій любові недавніх в’язнів концтабору є сусідами з безжальною правдою і жорстокою реальністю війни, яка переслідує і поступово наздоганяє героїв. Наздоганяє: то в образі безумного утікача-німця, що веде за собою по сліду пожену, то в тяжких спорах, в розмовах Джулії і Івана про їх минуле і про те, що відбувалося і відбувається у кожного з них на батьківщині, і врешті-решт ця нещадна реальність обрушується на них і на їх любов — эсэсовцы, вівчарки, останній поєдинок на краю прірви.
Психологізм навіть в цій «високогірній» баладі В. Бикова досить реалістичний, незважаючи на романтичне підсвічування, тон, колорит самої ситуації.
Характерний для творчості письменника і образ Івана Терешки, який і в таборі не дозволив себе затоптати, роздавити в нім людину, а після того, як ковтнув повітря свободи і любові, що став ще сильніше, твердіше духом, — він готовий до смертельної сутички з фашистами. Доля підготувала цій людині щось страшніше за смерть : «вибір» Івана, можливо, найнестерпніший для людини, найстрашніший з усіх, які є в повістях Бикова.
На фоні безжально прекрасних гір розігрався останній акт сучасної трагедії : Іван вимушений, повинен власною рукою убити своє несподіване, недовге щастя, щоб врятувати Джулію від мучителів.
Не лише психологічний реалізм відтіняє романтику быковской «Балади», але і пристрасна філософська думка,, напружений роздум над ходом і сенсом людської історії і сучасності.
Усе так близько одно до іншого в Альпах: пронизливий холод і тут же — щедрий, сонячний луг; мертві камені, і раптом — казкові квіти… Джулія, Іван все вище піднімаються в гори, щоб піти за перевал — до партизанів, до свободи, до боротьби. Тераси, тераси« мертвих каменів і квітучої зелені, снігу і кольорів, злого, доброго, страждань любові, смерті, надії…