Співаний епос цікавий для нас не тільки як оповідь,
але й як мистецтво артикульованого донесення до слухача певної ідеї,
сюжету: його рецитують, супроводжують інструментальною грою, іноді розігрують
як сюжетне дійство (наприклад, якутські олонхо). Під час запису епічних
хронік на Гуцульщині (а там і сьогодні побутує традиція складати довгі
співані оповіді про незвичайні події, переважно на смерть якоїсь особи)
не раз доводилося чути, що проговорена оповідь цілком відрізняється
від проспіваної. І це абсолютно вірно, адже співана рецитація не тільки
збагачує виразову палітру поетичного слова, а вияскравлює його художню
драматургію. Не випадково Леся Українка назвала українські думи "вічними
співами" і настійно радила записувати їх із мелодіями:
Були за гетьманів співці,
З них деякі вічнії співи зложили,
А як їх наймення і де їх могили,
Щоб скласти хоч пізні вінці?