“Якби звірі та птахи вміли говорити”
Коли я був маленький, то дуже дивувався, чому не розмовляють наша кішка та наш собака. Я вважав це несправедливістю: чому це вони не мають дару розмовляти, а ми маємо? Вони ж від нас не гірші... Потім я вирішив, що не може бути в природі такого, щоб звірі не говорили.
Мабуть, вони розмовляють тільки між собою, потайки, щоб люди не чули, думав я. Я вважав, що звірі та птахи образилися на людей за те, що ми їх винищуємо та їмо, тому й перемовляються так, щоб ми їх не зрозуміли. Шифруються, тобто.
Я думаю, що, якби звірі та птахи навчилися говорити по-людські, вони розказали б нам чимало цікавого та важливого. Наприклад, кіт розповів би, як він лікує людей, вкладаючись їм на коліна та муркаючи. Собака розповів би, чи страшно йому сидіти в будці вночі, чому він так часто заливається гавкотом, що такого він чує, на що реагує, чого зовсім не чує людина. Наш пес Сірко розповів би, як він відчуває, коли до хвіртки прямує чужа людина, ще до того, як він це побачив.
Орел міг би поділитися всім побаченим з висоти свого польоту на землі. Соловейко описав би усі екзотичні краї, людей та тварин, що йому зустрічалися на довгому шляху сезонного перельоту до Африки. А от свого папугу Ромчика я спитав би, чому він такий веселий: співає, усіх передражнює, носиться хатою, як ракета, коли його випускають з клітки, весь час грається з моєю молодшою сестрою. Цікаво, що заставляє його прокидатися рано-вранці та чинити в хаті сміх та галас.
У народних казках люди іноді за свої гарні риси чи вчинки отримують дар розуміти мову птахів. От би й мені так пощастило!