Маленький дідусь із довгою сивою бородою сидів на лавці і парасолькою креслив щось на піску.
— Посуньтесь, — сказав йому Павлик і присів на край.
Дідусь посунувся і, глянувши на червоне, сердите обличчя хлопчика, сказав:
— З тобою щось трапилось?
— Ну й добре! А вам хіба що? — покосився на нього Павлик.
— Мені-то нічого. А ось ти зараз кричав, плакав, сварився з кимсь.
— Ще б пак! — сердито буркнув хлопчик. — Я скоро зовсім утечу з дому.
— Втечеш?
— Утечу! Із-за однієї Оленки втечу. — Павлик стиснув кулаки. — Я зараз її мало не
відлупцював. — Жодної фарби не дає! А у самої скільки!
— Не дає? Ну, та через це втікати не варто.
— Не лише через це. Бабуся за одну моркву з кухні мене прогнала. Просто ганчіркою,
ганчіркою.
Павлик засопів від образи.
— Дурниці! — сказав дідусь. — Один насвариться, другий пожаліє.
— Ніхто мене не жаліє! — крикнув Павлик. — Брат на човні йде кататися, а мене не
бере. Я йому кажу: «Візьми краще, все одно я від тебе не відстану, весла поцуплю, сам у човен залізу!»
Павлик стукнув кулаком по лавці і раптом замовк.
— Що ж не бере тебе брат?
— А чого це ви все питаєте?
Дідусь розгладив бороду.
— Я хочу тобі допомогти. Є таке чарівне слово.
Павлик відкрив рота.
— Я скажу тобі це слово. Але пам’ятай: говорити його треба тихим голосом, дивлячись
прямо в очі тому, з ким розмовляєш. Запам’ятай: тихим голосом, дивлячись прямо в очі.
— А яке слово?
Дідусь нахилився до самісінького вуха хлопчика. М’яка борода його торкнулася Пав-
ликової щоки. Він прошепотів щось і голосно додав:
— Це чарівне слово! Але не забудь, як треба говорити його.
— Я спробую, — посміхнувся Павлик. — Я зараз спробую.
Він схопився і побіг додому.
2.
Оленка сиділа за столом і малювала. Фарби — зелені, сині, червоні — лежали перед
нею. Побачивши Павлика, вона в цю ж мить згребла їх у купу і накрила рукою.
«Обдурив дідусь! — з досадою подумав хлопчик. — Хіба така зрозуміє чарівне слово!»
Павлик боком підійшов до сестри і смикнув її за рукав. Сестра оглянулась. Тоді, дивлячись їй у вічі, тихим голосом хлопчик сказав:
— Оленко, дай мені одну фарбу. Будь ласка.
Оленка широко розкрила очі. Пальці її розтулились і, знімаючи руку зі столу, вона
збентежено промуркотіла:
— Яку тобі?
— Мені синю, — боязко сказав Павлик. Він узяв фарбу, потримав її в руках, походив
з нею по кімнаті і віддав знову сестрі. Йому не потрібна була фарба. Він думав тепер тільки про чарівне слово.
— Піду ще до бабусі. Вона саме куховарить. Прожене чи ні?
Павлик відчинив двері на кухню. Бабуся знімала з дека гарячі пиріжки.
Онук підбіг до неї, обома руками повернув до себе червоне зморшкувате лице, подивився в очі і прошепотів:
— Дай мені шматочок пиріжка, будь ласка.
Бабуся випрямилася. Чарівне слово так і засяяло в кожній зморшці, в очах, в усмішці.
— Гаряченького. Гаряченького захотів, голубе мій! — промовляла вона, вибираючи
найкращого, рум’яного пиріжка.
Павлик підстрибнув на радощах і розцілував її в обидві щоки.
«Чарівник! Чарівник!» — говорив сам до себе, згадуючи дідуся.
За обідом Павлик сидів принишклий і прислухався до кожного братового слова.
Коли брат сказав, що поїде кататись на човні, Павлик поклав руку йому на плече і тихо
попросив:
— Візьми мене, будь ласка.
За столом відразу всі замовкли. Брат звів брови і посміхнувся.
— Візьми його, — раптом сказала сестра. — Що тобі, важко?
— Та чому б і не взять? — усміхнулася бабуся. — Звичайно, візьми.
— Будь ласка, — повторив Павлик.
Брат голосно засміявся, поплескав хлопчика по плечу, скуйовдив йому волосся.
— Ой ти мандрівник! Ну, гаразд, збирайся!
«Допомогло! Знову допомогло!»
Павлик вскочив з-за столу і побіг на вулицю.
Та у сквері дідуся вже не було.
Лавка була порожня, і тільки на піску лишились накреслені парасолькою незрозумілі знаки.