Кажуть,
народ є живим, допоки живе його мова. "Мова — це кров, що оббігає тіло
нації. Виточи кров — умре нація" (Ю. Дзерович). Тож від нас, нинішнього
покоління молодих, залежить, чи не перерветься та золота нитка, що пов'язує
покоління з поколінням. Саме від нас залежить, чи не будуть замулюватися
криниці рідної мови. Хай біля наших криниць звучить інше слово — ми раді
гостям, ми втамуємо їхню спрагу, адже українці — народ гостинний.
Та дбаймо про рідні криниці! Надзвичайна наша мова є таємницею. У
ній усі тони й відтінки, усі переходи звуків від твердих до найніжніших, вони
мелодійні, вишукані. Тому про чистоту їх треба дбати постійно.
Здавна відомо, що рідне слово, виплекане народом і родом, має
таємничу здатність тримати людину в повноті її історичного й духовного буття.
"Мова — душа кожної національності, її святощі, її національний
скарб" (Іван Огієнко).
Але безмір світовий і космічний не дасться в руки безбатченкам.
Тож перше слово, звернене до мами, хай стане оберегом у пам'яті, щоб нести його
в собі як маленьку сполохану пташку, а коли стане тяжко — лиш відчути цю
полохливу ніжність, і тоді всі труднощі стануть незначними. Воістину правдиві
слова: "Рідна мова дається народові Богом, чужа — людьми, її приносять на
вістрі ворожих списів" (В. Захарченко).
Знання
рідної мови визначає багатство, широчінь інтелектуальних і естетичних інтересів
особистості. Той, хто не знає рідної, материнської мови або цурається її, сам
засуджує себе на злиденність душі, стає безбатченком. Ми пройшли тяжкий шлях
приниження, нищення, і вже здавалося, що все винищено, випалено. Та на згарищі
руїн раптом проривається живе українське слово, за ним тягнуться інші — і
українське слово відроджується знову.
Нинішній час ми вже не називаємо відродженням, ми перейшли цей
рубіж, нині ми знаходимося в стані розвитку. Тож розвиваймося самі, розвиваймо
та вдосконалюймо наше найбільше багатство — нашу мову.