Праворуч, на самій поверхні Дніпра, виднів Поділ зі своїми
монастирями, церквами і дзвіницями, зі своєю величезною духовною
академією. За Подолом на обрії синіли ліси, що тягнулись у Литву на
декілька сотень верет, і високі будинки, що висунулись із натовпу
міських будівель, були немов написані на блакитному полі. А від Подолу
по всьому правому березі тягнеться довге пасмо гір, облите зеленню,
всіяне мальовничими купами нагірних лип і ліщини, облямоване внизу
сріблястими вербами. На найбільшій горі цього пасма, де природа, граючи й
переливаючись темними і світлими потоками зелені, дійшла надзвичайної
розкоші, стоїть золотоверха Лавра, як вінець усій красі Києва. Блищить
вона своїми банями, й ніщо у світі не може зрівнятися з її блиском: ніби
сонце, роздробившись, осипало її своїми іскрами й усіяло золотим пилом
поверхню синього Дніпра.
І Дніпро виблискує тільки перед Києвом, а далі, минувши Виду-бецький
монастир, що виглядає нижче Києва із зелених гір, він стає смутний і
дикий, не дивиться ні на зелені луки, оторочені золотавим піском, ні на
зблідлі гори, що йдуть за ним у найглибшу далечінь; і тільки на
прощанні, на самому краю обрію, він ураз повертається,
блищить срібною смугою і, пославши останній привіт святому місту,
щезає в тумані. На цьому завороті Дніпра легкою синявою видніють гори,
що його випроваджають. Чи йдуть вони й далі, чи спинились і стежать за
ним іздалека, цього роздивитись не можна;. тільки ці гори такі далекі
для очей, що, ставши на них, здається, можна б почути шум Чорного моря.
цей?