З хати виходить Наталка з відрами на коромислі і, підійшовши до річки,
співає пісню "Віють вітри, віють буйні", яку закінчує словами: "Петре!
Вернися до мого серця! Нехай глянуть очі мої на тебе іще раз..."
До неї підходить возний Тетерваковський, гарно одягнений панок. Він
починає освідчуватися Наталці: "Не в состоянії поставить на вид тобі
сили любві моєй. Когда би я іміл — теє—то як його — столько язиков,
сколько артикулов в статуті ілі сколько зап'ятих в Магдебурськом праві,
то і сих не довліло би на восхваленіє ліпоти твоєй! Єй-єй, люблю тебе до
безконечності". Наталка йому відмовляє, говорячи, що він пан, а вона
сирота, він багатий, а вона бідна, він возний, а вона простого роду,
отже, по всьому видно, що вона йому не під пару. Возний продовжує
умовляти дівчину: "Так знай же, що я тебе давно уже — теє-то як його —
полюбив, як тільки ви перейшли жити в наше село". Наталка співає йому
пісню:
Видно шляхи полтавськії і славну Полтаву,
Пошануйте сиротину і не вводьте в славу.
Не багата я і проста, но чесного роду,
Не стижуся прясти, шити і носити воду.
Ти в жупанах і письменний, і рівня з панами,
Як же можеш ти дружиться з простими дівками?
Єсть багацько городянок, вибирай любую;
Ти пан возний — тобі треба не мене, сільськую.