Повість відомого українського письменника М. Стельмаха «Гуси-лебеді летять» тісно пов’язана з українською піснею, казкою та рідною українською природою. У повісті, створеній на глибокій народній основі, письменник яскраво і дуже цікаво розповідає про часи свого щасливого дитинства, відображає взаємини з дорослими і однолітками.
На жаль, не кожен з нас може похвалитися тим, що у нього будуть цікаві розповіді, які можна буде розповісти своїм нащадкам, не у кожного з нас таке наповнене і незвичайне життя, як у М. Стельмаха. Та кожному з нас потрібно прагнути до того, щоб зробити його не менш яскравим, ніж у автора повісті. Оповідь у цьому творі ведеться від імені його головного героя, маленького хлопчика за ім’ям Михайлик.
Вже з перших рядків повісті стає зрозумілим, що Михайлик — це Михайло Стельмах у дитинстві. Дитинство письменника припало на дуже важкі 20-ті роки минулого століття, період, коли відбувалося становлення радянської влади, який супроводжувався злиднями, голодом і холодом. Та, незважаючи на це, неможна сказати, що Михайло Стельмах був нещасливий у дитячі роки.
В ті, та й у будь-які інші часи, життя селян було сповнене щоденної праці на землі. Тому саме рідна природа завжди формувала їх ставлення до людей і навколишнього середовища. І саме про цих незвичайних людей, саме про життя українських хліборобів, які мешкали у подільському селі, та про їх ставлення до природи розповідається у повісті «Гуси-лебеді летять».
У двадцяті роки минулого століття селяни жили дуже бідно, хоча працювали від світанку до заходу сонця. Не кожний селянин навіть мав чоботи. Але усі вони дуже пишалися тим, що працювали на землі і результат їхньої праці допомагав співвітчизникам у голодні роки. Як було заведено з давніх-давен, урочистою подією для селян була весняна оранка. А для Михайлика, який любив рідну землю і відносився до неї, як до живої, особистим святом став день, коли хлопчик провів на полі свою першу борозну. Цей день запам’ятався Михайликові на все життя.
Від землі та відношення селян до оточуючої природи залежало те, наскільки добрим буде врожай. Тому і ставлення до неї було особливим. Мати Михайлика щиро вірила переказам про те, що природа знає усе, що думає чи говорить людина, вона може гніватися, а може бути доброю. На самоті вона тихо розмовляла з землею, деревами, пташками та домашньою худобою. Ця жінка ніщо так щиро не любила, як українську природу і рідну землю. Вона добре розуміла оточуючий світ і примічала все навкруги: милувалася весняними сходами, бачила, як плаче від радості дерево, довіряла природі свої болі і радощі, просила, щоб гарно уродила земля. Усю цю любов до рідної природи їй вдалося передати й Михайлику, передати так само, як і інші селяни, які з раннього дитинства прищеплювали своїм нащадкам пошану до рідної природи, передавали їм звичаї та прикмети, пов’язані з природою, як робив це й дід Дем’ян, спілкуючись зі своїм онуком Михайликом.
У повісті М. Стельмаха «Гуси-лебеді летять» мені дуже сподобалося ставлення людей до землі, до природи, яку вони поважали і любили. Мені здається, що й сьогодні ми повинні вести себе саме так, адже тільки за таких умов нам вдасться зберегти та примножити красу рідної природи.