Прийшло літо… У садах, гаях, лісах рясно забуяли цвітом квіти, зазеленіли трави. Сонечко, щодня виходячи до праці, додавало їм сили і зігрівало своїм промінням. Від цього квітки ставали іще кращі і виблискували різними барвами, купаючись у промінчиках сонця. Та не довго їм було так весело, приятель Сонечка Дощик десь забарився і настала в тих краях посуха.
Один лише дзвоник, що ріс на лісовій галявині, намагався втриматися із усіх сил, зберігаючи у своїй чашечці краплинку роси, що залишилася від одного дощового ранку. Та не задовго і його сили підупали. Краплинка ставала все меншою і меншою, здавалося що ось і її не стане.
Зажурився дзвоник, а ще більше засмутилася краплинка, дивлячись на те, як все нижче і нижче опускається голівонька дзвоника. Сумно стало краплинці і вона заплакала…
І диво!, дощик почувши плач своєї донечки краплинки засмутився і собі і.. потекли тоді рясні краплини дощу на землю. Як же зраділо усе довкола! Трави і квіти попіднімали свої голівоньки і піднесли свої погляди до неба і до сонеєї любові.