Яке гарне сіро-блакитне ввечірнє небо. Давно це було. У
селах під солом’яними стріхами стояли хатинки. Маленькі віконця, наче
здивовані оченята, поглядали на рідні подвір’я. Жили в тих хатинках наші
прадідусі та прабабусі. Жили собі у злагоді тихо, неквапливо, особливо
взимку.
Якось пізнім вечором йшов стежиною повз сільські подвір’я художник.
Щойно випав сніг. Він скрипів під ногами, переливався срібно-голубими
барвами під місячним сяйвом.
Ураз художник уповільнив ходу й зупинився, вражений тишею та красою зимового вечора.
Зупинився, прислухався, придивився. Побачив він «заквітчані» інесм
дерева, хатинку під пухнастою шапкою снігу, з-під якої блимали гарячі
вогники віконець. Замилувався.
Помандрував його погляд за вогниками аж на самісіньку гору, де
відпочивав стомлений роботою вітряк, і здалося йому, що хатинки танцюють
повільний новорічний танок. Відчув художник мінливу тишу. Все затихло,
не ворухнеться.
Золотавий місяць гойдався, ніби наспівував пісеньку для зірочок: «Спи, моя зіронько, спи...».