Тривалий час панував стереотип різкого протиставлення середньовічної культури Заходу та італійського Відродження. Середні віки -- це, мовляв, панування церковної догми, відсутність яскравого розвитку науки і мистецтва, містики й мракобісся. Відродження, навпаки, відкидає всю цю «ніч» середньовіччя, звертається до світлої античності, її вільної філософії, скульптури оголеного людського тіла, до земної, привільної і нічим не зв'язаної свободи індивідуального і суспільного розвитку. Однак ця схема вже застаріла, дослідження свідчать про те, що культура Відродження виросла на фундаменті середньовічної культури Заходу, що саме Відродження пов'язане з переходом від аграрної культури до міської культури (тут ми не будемо розглядати дискусійне питання про те, чи є культура Відродження суто європейським феноменом, чи вона притаманна і Сходу).
В контексті нашого розгляду досить відзначити, що культура Відродження (Ренесансу) в її загальноєвропейській перспективі повинна бути в своїх джерелах співвіднесена з тією перебудовою феодальних суспільно-політичних та ідеологічних структур, котрі мусили пристосовуватися до вимог розвинутого простого товарного виробництва. Міра глибини зламу системи суспільних зв'язків, що відбувався в межах і на основі феодальної системи присвоєння, до цього часу до кіпця не з'ясована. Однак цілком досить підстав для того, щоб зробити висновок: перед нами нова фаза у висхідному розвитку європейського суспільства. Цс фаза, в якій зрушення в підвалинах феодального способу присвоєння вимагали принципово нових форм регулювання всієї системи влади. Політико-економічина суть визначення епохи Відродження (XIV--XV ст.) полягає в її розумінні як фази ново-го розквіту простого товарного виробництва. Суспільство в зв'язку з цим стало більш динамічним, просунувся вперед суспільний поділ праці, були зроблені перші відчутні кроки в секуляризації суспільної свідомості, плин історії прискорився.
Оскільки цс стосувалося фундаментальних суспільних зв'язків, згадані зрушення полягали в поступовому руйнуванні васальної системи, що заснована на земельних даруваннях, у перевазі грошової форми прибутків класу феодалів, зміні сюзеренітету -- феодально-договірного характеру королівської влади (її принцип -- «перший серед рівних») королівською владою, яка побудована па принципі публічного суверенітету. Все це призвело до чого, що під покровом догматизму і авторитаризму схоластики прокладалися шляхи для експериментального пізнання природи, розмежування юрисдикції церкви і держави, формування доктрини станової держави, рецепції елементів римського права, яких гостро потребувало товарне виробництво. Інакше кажучи, антична культурна спадщина набула в умовах епохи Ренесансу величезного практичного значення -- вона в однаковій мірі була необхідна для формування елементів нового права і нової політики, пової натурфілософії та нової етики і естетики. Цей процес секуляризації багатьох важливих галузей знання і мислення як такого призвів до появи культури Ренесансу, в центрі якої знаходиться гуманізм як прояв особливого інтересу до людських, земних цінностей.
Ренесансна культура заснована на двох джерелах антична класична спадщина і спадщина «темних віків» середньовіччя, що так зневажався гуманістами. Творці культури Відродження, черпаючи з двох джерел -- язич-но-античного і християнсько-середньовічного, в дійсності не наслідували рабськи жодному і створили оригінальну культуру з притаманними її рисами.
Фундаментальними тут е антропоцентризм як структурно-будівннй принцип нової системи культури, як точка відліку в шкалі ренесансних цінностей. Він і є той «магічний кристал», який відкриває глибинну суть сукупності феноменів, що пов'язують з ренесансною культурою. Саме в рамках цієї культури відбулося відкриття світу її людини, що розуміються принципово по-новому в порівнянні з помираючим середньовіччям. Зміна була справді разючою, замість такого характерного для ортодоксії християнства постійного піклування віруючого про світ вічний, потусторонній в світосприйманні гуманістів па першому плані з'явилося найсильніше прагнення людини до земної, прижиттєвої та посмертної слави. При формальному збереженні традиційно-християнської інтерпретації «великого сплетіння буття» в центрі всесвіту гуманістів істинно творчим початком буття виявлявся не бог, а людина. В цім заміні традиційного геоцентризму антропоцентризмом зійшлись і перетнулись усі лінії гуманістичного вчення про людину.
В цьому зв'язку слід вказати на три специфічні риси цього вчення: 1) «реабілітацію» природи, а разом з нею і через неї природи самої людини, що врешті призвело до обоження природи і визнання людини гармонійною єдністю тілісного і духовного початків; 2) висування на перший план «особистої» і діяльної основ категорій «гідність» і «доброчесність»; 3) радісне світосприймання, вимога повноти життя -- усіма почуттями, здібностями; гармонія розуму і пристрастей.