Цієї осені занадто часто йшли дощі і майже не видно було сонця. Птахам в таку погоду важко літати, а тому голодно. Біля нашого багатоповерхового будинку влаштувалася зграйка горобців і синиць. Часто можна було бачити, як вони, настовбурчившись, сидять на дереві під вікном. Одного разу ми з братом насипали на підвіконня дрібного насіння і стали спостерігати. Прилетіла зграйка птахів і розсілася на гілках, майже біля самого вікна. Нарешті першим вирішився старий горобець, а за ним і інші його побратими. Воробь-и клювали, сидячи на підвіконні, а синиці хапали по одній насіннячку, відлітали, а потім поверталися за наступною. Варто було нам наблизитися до вікна, як птахи миттєво спурхували, але не відлітали, а сідали на гілки чимдалі.
Ми підсипали їм усе нову порцію насіння. З тієї пори кожен ранок наші спритні гості чекали нас на дереві. Була якась підкуплива беззахисність в цьому очікуванні. І ми не могли її обдурити. Щодня ми чим могли підгодовували птахів до тих пір, поки не потепліло і вони відправилися кудись - напевно, у пошуках іншої їжі.