Авутиння. Листя. Сонце. Повітря. Знову павутиння. Тихо. Тепло. Сухо. Прозоро. Місто. Повільні рухи. Стежка. Стежка. Золото... (золото дерев. Золото трав. Ліс. М'якість. Трава. Дерева. Небо. Тиша... Сон хилити. Не хочу заплющувати очі. Мить, ще мить. Хочеться бігти, кричати, несамовито нестися кудись удалечінь. Якась тепла свіжість. «Мурашки» по нині. Так тихо, що соромно порушувати цю тишу будь-якими рухами. Листя. Синє листя. Синє від інею. Не можу дивитись. Ще лише вчора — сонце, павутиння, сьогодні — синє листя. Вже немає того золота, тієї прозорості, неї свіжості. Немає лагідного сонця. Сховалося за хмари. Хмари. Вітер. Сирість. Сирість. Великі і маленькі парасольки. Цілі сім'ї парасольок. Сховаюсь под ними від цого пронизливого дощу. Дощ... Ллє уже цілісінький день, не вщухає ані на мить, куйовдить останні листочки, рові їхні із дерев й кидає под коги перехожим. Вітер. Січе безжально обличчя й аж обпікає руки. Кутаюся у плащ, нахиляю голову та біжу додому. Гарячий чай. Крісло. Ковдра. Приємне тепло по тілу. Дихаю на змерзлі долоні і грію їхні про чашку. Хочу вигнати із собі залишки осені, стрибаю, щоб розігріти притулок, нарешті втомлююсь й аби завмираю. Сідаю в крісло, натягую по самісінькі вуха пухову ковдру й... засинаю. За вікном сонце, золото, золото трав, золото дерев. Павутиння. Мільйони ниточок павутиння. І люди. Лежати й бачать чудернацькі сни, схожі на мой.