Вузькою долиною, яка зветься ущелиною, проходить гірська дорога. Автотраса здається лише тоненькою світлою стрічкою на тлі гір. Весь інший простір, куди сягає зір, займають величезні гори, їхні схили та вершини. Вище їх - тільки небо.
Ближче до дороги гори знаходяться не гострі піки, а округлі вершини. Вони густо заросли лісом. Здалеку може здатися, що це товсті спини величезних волохатих ведмедів, а шкури у них зеленого кольору. Але шерсть на спинах ведмедів - це столітні смереки висотою в десятки метрів.
Вище лісу знаходяться полонини – безмежні пусті альпійськи луги. Надо полонинами здіймаються справжні висотні піки, побілені снігом. Вони надягають білі шапки зі снігу та льоду ще восени, а тільки наприкінці весни знімають їх. Ці гори народжують бурні, льодяні та кришталево чисті гірські річки, що стримко збігають униз.
Вершини громадяться одна за одною, і немає їм кінця. Деякі з них утворюють дивні велетенські фігури, схожі на людей та звірів. Далеко на обрії вже не видно самих гір, а тільки їхні примарні обриси. Нібито голубуваті примари встають одна за одною на тлі неба.
У горах людина ближче всього до неба. Адже на схилах гір можна навіть побачити густі біленькі хмарки, що ніби заблукали там. Вони висять так низько над землею! Здається, до них можна дострибнути, дотягнутися рукою та відірвати й собі шматочок, який потім повільно розтане в руці, як туман. Де ще можна побачити, як небо стає нижче землі, як не в горах?