Зима наближається до кінця, уже настав і лютий – останній її місяць. Сьогодні він називається на римський лад, а от у древніх слов'ян його величали по-іншому: снежень, сечень, межень, бокогрей, лютень, ледіч. Наші предки пов'язували цей місяць з образом вовка. За народними повір'ями, вовче виття в зимову пору віщує мороз і заметіль.
Під цю пору селяни вже готувалися до весни – лагодили транспорт, реманент, вивозили на поля добрива, підготовляли посівний матеріал. Відтак з лютим пов’язано чимало прикмет і завбачень. Люди ретельно стежили за поведінкою погоди, аби передбачити, якими мають бути весна й літо. Адже в лютому сонце повертає на літо. День уже помітно збільшується.
Це місяць особливий: в лютневі дні Баба-Зима зустрічається з Дівчиною-Весною і свариться-скаженіє, бо аж надто не хочеться їй втрачати своєї морозно-льодової влади над землею і водами. Вона то сніжить, то хурделить, то тріщить морозами, щоб показати, що є ще в неї сили. Одночасно котрогось дня може допустити потепління і відлигу, щоб приспати пильність Весни, – і зненацька знову вдарити морозами. Однак, незважаючи на всі потуги, Бабі-Зимі після Стрітення вже не воскреснути, бо Сонце йде до Святого Воскресіння.