Хоку (хайку) — традиційний жанр японської ліричної поезії, трирядковий неримований вірш, що постав у XVІ столітті на основі першої півстрофи танка і складається з 17 складів (5-7-5). Виникнення хоку було зумовлено розвитком міської культури. Існувало декілька шкіл хоку: Кофу ― "давня школа", пов’язана з іменем Мацунаги Тей-току; школа Нісіями Соїна; школа Сьофу ― "достеменна школа", що вважалася найсерйознішою школою, де найвизначнішим поетом був Мацуо Басьо, який реформував цей жанр, зосередившись на безпосередньому зображенні природи. Зверталися до хоку й такі поети як Танігуті Бусон (XVIII ст.), Кобоясі Ісса (IXX ст.), Масаока Сікі межа (IXX-XX ст.), Володимир Коломієць (XX ст.), Марія Ревакович (XX ст.) та інші.
Хоку вважають жанром пейзажної лірики, що будується на певному домінуючому образі, який має викликати в уяві закінчену картину. Однак із самого початку хоку виходили за межі однієї пейзажної замальовки. В трирядкових ліричних поезіях знайшли відображення й особливості японського суітосприйняття, звичаї та вірування японців, спосіб життя японського народу в найхарактерніших под-робицях, найтонші порухи душі.
Найчастіше розповідь в хоку ведеться у теперішньому часі. Це дає змогу автору показати свої переживання, які він відчуває у момент написання хоку. Також дуже важливим є те, скількома рисками малюються ієрогліфи хоку, які стоять поряд. Якщо кількість рисок рівна, то японці вважають, що це хороше хоку. А чим більша різниця в кількості рисок - тим воно гірше. Хоку заборонено писати на політичні, релігійні теми, а також про кохання.