Проспівані на різних регістрах і в різних тонах слова з «Лісової пісні» Лесі Українки «Як солодко грає, як глибоко крає, розтинає мені груди, серденько виймає…» — емоційна кульмінація, камертон і пронизливий лейтмотив вистави «Лісова пісня», прем’єра якої відбулася у львівському театрі імені Леся Курбаса. Їх до щему зворушливо виконує Мавка, а потім підхоплює весь «лісовий народ», перетворюючи на ритуал освячення кохання.
Театр імені Леся Курбаса завдяки співпраці зі спорідненим за духом режисером — учнем Петра Фоменка Андрієм Приходьком — повернувся до творення на сцені дійства-ритуалу, однієї зі своїх природних стихій. Асоціативно постановка спонукає пригадати виставу курбасівців «Марко Проклятий, або Східна легенда» за поезіями Василя Стуса.
Одним із «сюжетотворчих» складових ритуалу загалом і в «Лісовій пісні» зокрема є музика (музичний режисер — знана етно-джазова виконавиця і колишня акторка театру імені Леся Курбаса Мар’яна Садовська). Народну музику Полісся та Гуцульщини Мар’яна Садовська аранжувала (пісні зі свого репертуару надали для вистави гурти «Кросна», «Божичі», «Древо»), звучить у виставі також співаний текст Лесі Українки.
Навколо драми-феєрії «Лісова пісня», як і багатьох класичних творів загалом, закріпилося чимало штампів-означень, один із них — «прекрасна казка про любов і зраду». Спектаклі за цією п’єсою, як акцентував художній керівник театру імені Леся Курбаса Володимир Кучинський, здебільшого мелодраматичні, солодкаві, з «кілограмами тюлю та заломленими руками».
Постановка Андрія Приходька — не «казка», і не «прекрасна». Але вона красива, у категоріях тієї краси, про яку Мавці говорить Лісовик (Олег Цьона): «А тільки ти жебрацькі шмати скинути не хочеш, бо ти забула, що ніяка туга краси перемагати не повинна». Не сентиментальна, а зворушлива й прониклива. Не пафосна, а справжня і щира. Не солодкаво-приторна, а жорстка й правдива. Водночас це таки феєрія, як її означила Леся Українка. А також — вертеп (у трьох колядах, як промовляють актори зі сцени), і не тільки тому, що спектакль починається з виходу вертепних персонажів.
Виставу поділено на три дії, і першу з них можна сприймати як автономну історію, цілісну візуально і сюжетно, — історію про вплив суспільних умовностей, про відверту Мавку та обережного Лукаша, про глибину і поверховість… Дві наступні — більш динамічні й контрастні до першої, і насамперед — про зраду. Зраду себе. Зраду своєї крові, свого роду, коріння, як наголошував Андрій Приходько.
Те, що відбувається між Мавкою і Лукашем на початку їхнього знайомства, настільки справжнє, що неприродно виглядала б в автентичних костюмах Килина та Лукашева мати, тому логічним є сучасний одяг (художник-постановник — Богдан Поліщук) для тих сцен, коли Лукаш відвертається від Мавки, а заразом і від самого себе («ти не вмієш своїм життям до себе дорівнятись»).
Несподівана, сильна й переконлива режисерська знахідка — те, що Килини, яку мати засватала за Лукаша, нема в переліку дійових осіб, відповідно, нема окремої акторки для цієї ролі, а перевтілюється в неї Оксана Козакевич, яка свіжо й майстерно грає роль Мавки. Така трансформація вражає, адже йдеться не тільки про зміну одягу (народного на автентичний), а й про зміну мови (української на російську), світогляду (ідеалістичного на приземлено-побутовий), манери (чистої на вульгарну). Зміни підкреслюють звукові та світлові ефекти.
Ще один режисерський хід, який підкреслює трансформацію Лукаша, — те, що в трьох діях роль Лукаша грають різні актори: Орест Шарак, Микола Береза, Андрій Козак. Неперевершений образ дядька Лева створив Олег Стефан.
Після відкритої репетиції вистави художній керівник театру імені Марії Заньковецької Федір Стригун щирими обіймами привітав виконавицю головної ролі. І більшість глядачів, мабуть, підхопили б цей жест. «Лісова пісня» в театрі імені Леся Курбаса має шанс стати найбільш колоритною, творчою, резонансною прем’єрою цього року.