Бабуся… Тепле слово, яке огортає затишком. В уяві відразу виникає це прекрасне усміхнене обличчя, де кожна зморщечка випромінює любов, доброту і ласку. Ці руки, які так часто колисали мене в дитинстві. Ті казки, які розповідала бабуся на ніч. А втім, це тоді вони мені здавалися пустими балачками, а зараз я розумію, яким важливим речам навчила мене бабуся кількома простими словами.
Так, я – бабусина скриня. Сюди вона складала свої найдорожчі прикраси: людяність, доброту, повагу. Тут і досі лежать, дбайливо згорнуті, її найкрасивіші шати: ніжність, витримка й душевна м’якість. Тут зберігаються всі колискові, історії та казки з такою простою, але важливою істиною.
Ця скринька – частинка моєї душі. Та частинка, яку я найбільше оберігаю. Не ставлю її в сирість неправди й облуди чи в темінь брехні. Не смію мастити її брудом зневаги та образ. Це проста дерев’яна скринька, не оздоблена діамантами, перлами чи золотом. Але вона має дещо більше – згадку про тепло рідних очей та найважливішу науку в світі – як бути людиною. Ти можеш навчитися рахувати, писати й читати, але якщо погребуєш дарами сивої чарівниці й викинеш їх геть, а мене, просту скриньку, натоміть наповниш темрявою омани, - ти так і не навчився бути людиною, гордістю свого сизокрилого, срібного ангела – свої бабусі.