Етюд про Осінь
Мені здається, що осінь приходить ще в серпні. Раптом бачиш, що сонце стало не таке рішуче і настирне, тіні не такі чіткі й контрастні, а трава висушена за літо безжалісною спекою, пожовтіла, втратила соковиту пружність і сухо потріскує під ногами. Але найголовніше – в повітрі з’являється особливий ледь-ледь вловимий солодкувато-медовий запах. І буває він тільки в серпні. Його ніби й немає, а повіє легенький вітерець, і вловлюєш шляхетний і стриманий запах деревію, гіркуватий – полину, такий, що повертає в дитинство – нагідок, солодкувато-п’янкий чебрецю, а ще ромашок, заячої морковки, солодки...
Зайдеш у будинок і навіть там відчуваєш перший дотик осені. Сонячні промені, приглушені й нерішучі, проникають в кімнату. Вони зачіпаються за гілки бузку, що росте перед вікном, і падають на стіну химерними живими тінями, утворюючи дивне бузково-сонячне мереживо. Воно танцює, тріпочеться, весь час ніби поривається кудись, а ще наповнює кімнату смутком. Він заповзає в усі закутки, проникає в душу і ніби звучить нестерпно-тоскно обірваною на високій мінорній ноті струною. Це прощання з літом і перехід в інший стан, в осінь. І від цього так сумно…
Потім прийде й вона – осінь. Владно увійде в широко розчинені двері та ще здивує всіх розмаїттям сміливих кольорів. Вона милуватиме зір, чаруватиме красою й буде вражати своєю багатоликістю.
А для мене восени є незвичайний період. Це коли осінь наближається до зими й скидає свої золоте вбрання. Тоді ноги самі собою ведуть мене в Сокиринський парк . А там на перетині трьох стежин є особливе місце. Треба стати обличчям до заходу, тоді праворуч вдалині видно, як біліє Галаганівський палац. Він ніби віддалився від сьогодення у своїй красі та величі.
Поглянеш ліворуч – стежина веде до Панського ставу. Ним колись милувалося багато відомих людей: були тут і Шевченко, і Лисенко, і Жемчужников, над його дзеркальним плесом линув спів українського Гомера – Остапа Вересая. Друга стежина веде у низинне й вологе царство Святої Долини, а ще одна – до стрункої, прихованої за деревами, ротонди.
Ось тут на цьому місці і треба дочекатися , коли сонце, пройшовши більшу частину свого денного шляху, ніби зупиниться на кілька хвилин, щоб потім швиденько закотитись за горизонт. Тоді відкривається незвичайна картина. На тлі пастельних, переважно коричневих і жовтуватих кольорів чітко вимальовуються чорні стовбури дерев. Вони вже без листя і їхні віти вигинаються та переплітаються в пластичному танку, створюючи враження живої, але казкової, неземної у своїй красі графіки. Все це, зігріте останнім сонячним промінням, дихає таким теплим спокоєм і затишком, що здається магічним і таким, що живе окремо від решти парку. Тут особливий стан, особливий настрій. І триває він всього кілька хвилин. Повністю описати його, вмістити в слова просто неможливо. Цей стан треба відчути.
З часом, як сонце схиляється все нижче і нижче, а потім і зовсім опускається за горизонт, цей казковий магічний стан зникає, все знову стає звичайним і реальним, хіба що запах прілого осіннього листя все ще нагадує про нього. Отак і людське життя. Є в ньому і свої пори року, і різні кольори, і казкові неповторні моменти. Не пропусти їх,і вони зроблять тебе багатшим і щасливішим. А може, і трішки мудрішим.
