Одного спекотного літнього дня зустрілись яблуня з вітром. Яблуня звернулась до вітру:
- Вітре, ти заважаєш жити і мені, і людям. З мене струшує листочки, я від твоєї сили гнуся. Та й людям шкоди завдаєш: то хати ламаєш, то холод робиш.
- Яблуне, якщо вже так роздумувати, то й ти не дуже користь приносиш. Звичайно, ти маєш плоди, проте люди й без них могли спокійно обійтися, - обурено відказав вітер.
- Та я ж даю людям не лише плоди, а й затишок! – закричала яблуня.
- А я не лише лихо завдаю. Я рятую від спеки, розношу насіння квіток та інших рослин, сприяю міні погоди, - перерахував свої переваги вітер.
- Он дівча йде, зараз ми й дізнаємось, хто більше користі приносить.
Під яблуню на ослінчик присіла дівчинка й полегшено зітхнула:
- Який прекрасний день! Сонечко так сильно припікає, проте вітерець та тінь яблуні ратують від спеки.
Яблуня знов звернулась до вітру:
- Прости, вітре, я була неправа. І ти, і я корисні людям.
- Звичайно, яблуне, я теж був неправий. І яблуня, і вітер – природа. Тому ми з тобою перебуваємо у тісній єдності.