Без слова опору попадали тухольці ниць додолу, похапавши ратища
в руки. Стріли ще сипались якийсь час, а відтак перестали — знак,
що передній ряд почав спинатися горі драбиною. Дух у собі запираючи,
лежали тухольці й дожидали ворогів. Ось чути вже скрип щаблів, сапання
мужів, брязкіт їхнього оружжя — і звільна, несміло виринають перед
очима лежачих мохнаті кучми1 2, а під ними чорні, страшні голови з маленькими
блискучими очима. Очі ті тривожно, несхибно, мов закляті,
глядять на лежачих тухольців, але голови піднімаються вище, чимраз
вище; уже під ними видніються рамена, плечі, окриті мохнатими кожухами,
широкі груди, — у тій хвилі зі страшним криком зриваються тухольці, і ратища
їхні разом глибоко тонуть у грудях напасників.
НУ Я НЕ ЗНАЮ ЧИ ЦЕ ПРАВИЛЬНО!!!