Багато нещасть пережила Україна. Її спустошували, руйнували, розривали на частини. Вона гірко плакала кров'ю своїх синів, але в серці жив маленький вогник віри. Серце України — народ. І сьогодні, коли ми здобули незалежність, Україна заніміла. Той вогник майже згас. Її діти, сини та дочки, змінилися. Вони не співають українських щирих пісень, а надають перевагу закордонним. Не люблять твори співвітчизників, не знають історії здобуття незалежності. Вони перестають розмовляти рідною мовою, вважаючи це непрестижним. Крізь століття на дітей України дивиться чоловік. Гіркі сльози котяться по його обличчю. Він не може повірити, що з таким бажаним приходом свободи і волі прийде самознищення нації.
Тарас Григорович Шевченко все життя прожив у боротьбі за незалежність. Страждав, мучився. Але не каявся. Він горів у пекельному вогні все своє життя. Навіщо він прирік себе на такі муки? Чому йому було неоднаково, яка доля чекає Україну?
Він був і залишається символом боротьби. Він - це те, що тримає нас разом, як рідна сова чи історія.. Він завжди боровся за свободу і йому ніколи не було байдуже, що чекає Україну. Він настільки бажав звільнення від кріпацтва для своїх братів та сестер, що готовий був жити на чужій землі з чужими людьми, сумувати за Україною, аби лиш вона була вільна.
Я вважаю, що такі люди як Кобзар повинні починати боротьбу вже сьогодні,змінюючи себе, близьких та рідних. Лише тоді ми отримаємо волю, про яку так мріяли.