Була собі Бактерія. Нелегко жилося їй на вулиці: то сонце припікає, то негода, то зимова стужа проймає, то поживи не вистачає. Ось і ви- рішила вона оселитися в організмі Людини.
— Нарешті я потрапила у кров! – раділа Бактерія.
– Тепер жити буде легше. Кров занесе мене в печінку. Там дуже добре, є багато-багато корисних речовин: їж, живи і радій!
— У печінці я досхочу наїмся і буду розмножуватися. Нас стане багато, ми розповземося по клітинах і будемо руйнувати їх. Ми вміємо виділяти спеціальні отрути – токсини, які шкодять Людині. Людина пожовтіє і зачахне! А ми, бактерії, станемо міцними, товстими, рум’яними, наллємося соком. Оце настане життя! Але були у Бактерії побоювання.
— Тільки б не потрапити на очі лейкоцитам, – тремтіла від страху Бактерія.
Бактерія знала, що лейкоцити – її найзліші вороги. Ці безбарвні клітини крові – захисники нашого організму. Вони мають вирости – несправжні ніжки, завдяки яким можуть рухатися. Лейкоцити постійно „нишпорять” у кровоносному руслі, шукають шкід- ливі бактерії та іншу інфекцію.
Отож, наша Бактерія прагнула швидше дістатися печінки, де на неї чекало безкоштовне житло та їжа. Радіючи своїм думкам, Бактерія пливла кровоносним руслом, аж раптом чиясь міцна рука схопила її. Вона стиснулась від страху і спробувала втекти, але даремно.
— Ти хто така? – почула вона грізний голос.
– Бактерія злякалася і спробувала вирватись з обіймів Лейкоцита.
— Більше ти сюди не потрапиш! – суворо промовив Лейкоцит, і Бактерія похолола від страху. Лейкоцит стиснув її і Бактерії настав кінець. Тому, що це був не просто Лейкоцит, а Фагоцит – пожирач мікробів.