Настя, кинувши весла, згребла латаття. Була вона міцна, струнка, років вісімнадцяти, з каштановою косою і чорними очима. Тонкий ніс з горбинкою і ніздрями, піднята верхня губа, а брови серпами – це вказало на силу волі.
Вітер тріпав рукава її сорочки, скрізь одяг їй відчувалася струнка постать. І очі прикриваючи долонею, Настя бігла на зустріч Сагайдачному, і чекала його вдень і вночі, вливаючи сльози. Тільки тепер Настя зрозуміла, що Сагайдачний не сам. Двоє джур і старий кобзар відстали дорогою.
- Це моя наречена, - сміхнувся Сагайдачний, - погуляймо на нашому весіллі, якщо будемо живі і здорові.