Прийшла вьюжная зима. Розстелила снігу, подарувала деревам срібло. Віє-навіває вона м'які замети. По сонному лісі крутиться-крутиться поземка.
Короткий зимовий день. Сонце сходить пізно. Блідим тьмяним кулею невисоко піднімається воно над землею, не погріє, не повеселить і знову вже спускається за темні ліси. Різкий вітер розгулює по полю, обдає холодом, пронизує до кісток.
У ранкові години на одному краю горизонту через сірі хмари ледь-ледь гребує рум'яна смужка, на іншому – громіздяться, як гори, сиві, снігові хмари. Вгорі, над самою головою, через обривки гнаних вітром хмар, видно блакитне небо.
Тихо кругом. Сумно опустили дерева свої голі сучки, запорошені сипучим снігом, немов затужили вони про той золотий час, коли грав з ними теплий, літній вітерець.
Як тільки не називають зиму! Сердита, стара, сива чародійка, та, що махає своїм кудлатим рукавом, сиплячи сніг та іній.
А діти зовсім не вважають зиму сердитою і старою, вона-весела, бадьорить, завзята.
...А прийшла зима так. Як-то раз в тихе, сонне ранок налетіли перші короткі хиткі вітри; наче пси, обнюхивающие дорогу, з виттям промчали вони над землею, бурчали серед гілок, вчепилися в поля, взвихрили сади, хвостами розмели дороги, пройшлися по воді, — і давай ховатися і тікати з лісу. А після них, до вечора,
почали з'являтися з темних далей довгі, колючі язики вихорів. Вітру дули всю ніч і завивали на полях.
До ранку вже лежав сніг, дороги вкрилися льодом і підмерзли, а мороз своїми гострими зубами впивався в землю, і вона ставала дзвінкою, як залізо. Але як тільки настав день, вітри зі стоном помчали, сховалися в лісах, і, причаївшись, тремтіли, готові в будь-яку хвилину зірватися з люттю. Прийшла вьюжная зима.