1.Людина, мабуть, найпрекрасніше боже творіння. Це істота яка може мислити і відчувати, мріяти і уявляти, любити і ненавидіти. Це істота яка має безліч неповторних якостей, які невластиві іншим живим організмам. Саме ці якості і творять людину як індивіда.
Якою ж повинна бути людина? Що є найціннішим у людині?
Дехто цінить у людях їх зовнішній вигляд, тілесну красу, одяг, суспільний статус, інші – душу, характер, а дехто оцінює людей як і по зовнішньому так і внутрішньому вигляді.
Що ж для мене є найціннішим у людині?
Мабуть, душа. Але і зовнішній вигляд інших людей я також ціню. Давні греки вважали, що людина повинна бути красивою як і тілом, так і душею. Я цілком поділяю їхню думку. Хоча вважаю, що некрасивих людей не буває, бувають люди які не вміють показати свою зовнішню красу.
Але все ж таки в людині я найбільше ціню її риси характеру.
Як на мене, то найголовнішою людською рисою є гуманність. Вважаю, що кожна людина повинна гуманно відноситися до оточуючих. Не можу терпіти людей, які зверхньо ставлять до інших, вважають себе найважливішими у світі.
Другою рисою, яку я ціню в людях є чесність. Вважаю, що коли б усі люди були чесними, то у світі не було б підлості та лицемірства. Для мене гірка правда є ціннішою за солодку брехню.
Ще однією рисою є здатність вислухати. Дуже поважаю людей які вмію вислухати і в потрібний момент дати пораду.
Також в людях мені подобається така якість як позитивізм. Дуже поважаю людей, які завжди шукають щось хороше навіть у тих життєвих ситуаціях над якими інші плачуть.
Ще в людях мені подобаються такі риси як: вміння вчитися на своїх помилках, здатність визнавати свою неправоту, а також вміння посміхатись життєвим труднощам.
Ось що я найбільше ціню в людях.
Всі говорять, що ідеальних людей не буває, мабуть, це так і є. Проте у кожного є ідеал якою повинна бути людина. Про свій я описала вище. Хоча я не зовсім йому відповідаю, проте постійно намагаюсь удосконалюватись і наблизитись до свого ідеалу. Здатність удосконалюватися впродовж життя і є найціннішою рисою у людині…
2.1.Безнастанна робота душі В. Симоненка позначалася на його сприйнятті світу і на художній манері. З кожним наступним віршем митець ставав талановитішим, мужнів його голос. Здібний учень поступово ставав майстром. Не випадково, за словами дослідників його творчості, поштовхом до написання найбільш талановитих віршів Симоненка стали конкретні враження і спостереження: з дитячих літ, з мандрів, з повсякденного життя.
2. Про один такий випадок згадувала черкаська журналістка Ніна Черняк. «Я ішла з очима, повними сліз, і яка ж була радість, коли побачила, як від будинку, через напіврозтоптані замети, біжить у своєму вічному коричневому костюмі і легеньких черевиках Василь Симоненко. Він помітив мене з вікна редакції. Я й зараз, як наяву, бачу його безмежно добру усмішку, іскристі карі очі й чую лагідний голос, який від щирого серця бажає щастя та доброї долі моїй донечці і мені... Очі мої наповнилися сльозами, а він, поцілувавши мене в щоку, тихо сказав: «Не журися, Нінусю, не падай духом. Ти сильна людина, тобі вчитися треба і писати вірші, виростити донечку, яка у тебе така чудова. Тож встигай усе, не проспи життя...» А потім, задумливо глянувши в синяву неба, мовив:
Ти знаєш, що ти — людина? Ти знаєш про це чи ні?...
Того ж тижня я прочитала у газеті ці віршовані рядки, які стали своєрідним девізом мого життя». У скрутну хвилину В.Симоненко знайшов теплі слова, заспокоїв.
3. б) можливості проспати;