Невелике село Д. на Буковині наповнено простими хатинами, чиї господарі знаходять роботу у Молдові, а хата Василя Чоп’яка та його дружини Докії вирізняється на їх фоні своєю чистотою та вбраністю. Дружина, маючи чоловіка-п’яницю, зовсім не знала щастя: "її висока стать держалася вправді завсіди прямо, мов сосна, по її певнім ході й поставі, трохи штивній, можна її було вмить між іншими відрізнити, однак її гарне колись обличчя постарілося передчасно… Жура гнула її додолу", проте жінка знаходила відраду у своїй шістнадцятирічній дочці Парасинці. Окрім доньки, мала ще брата — чоловіка сорока років, який теж мав гріх за душею: любов до пляшки, проте людиною був доброзичливою, не цурався праці і завжди намагався допомагати сестрі.Переживаючи за майбутнє своєї доньки та господарство, Докія бачила за мету видати Парасинку заміж за доброго та працьовитого чоловіка, що міг би стати опорою для доньки після її смерті. Перебравши всіх хлопців, Докія поклала око на Михайла Федорчука, що був першим нареченим у селі через свою гарну вдачу, працьовитість та багате господарство. Проте хлопець був військовозобов’язаний на наступні декілька років, тому весілля вирішили зіграти із Тодорикою Жемчуком: "Він був низького зросту й обертався всім тілом, де вистачало не раз лише голову звернути. Штивна була у нього шия. І в цілості робив він погане враження. В нього такий широкий рот, що може собі сам щось до вуха сказати, а очі в нього лежать так близько… що далі зчіпляються докупи". Парасинка довго відмовлялася, але все ж таки дала згоду та одразу вирішила розповісти новини своїй подрузі Анні, що служила у наймах при пані.