Кобзарю! Знов до тебе я приходжу,
Бо ти для мне - совість і закон…
Кобзарю, знаєш, нелегка епоха,
Оцей двадцятий невгамовний вік.
Завихрень - безліч. Тиші - анітрохи…
Прости, що я дрібницями тривожу
Твій вічний, твій глибокий сон…
(Ліна Костенко «Кобзареві»)
Я зрозуміла, як близькі і мені слова, якими поетеса звертається до нашого генія.
Ні у кого зараз не викликає сумніву те, що українці є повноцінною нацією з давньою історією, з оригінальною мовою, літературою і культурою. Але, на жаль, самі українці почувають себе людьми другого сорту, навіть у порівнянні з росіянами, і, тим паче, європейськими народами. Це відчуття переслідує нас, мабуть ще з XVIII сторіччя, коли Україною остаточно заволоділа Російська імперія і згасли останні спалахи волі разом із козацтвом. Українці тоді стали хлопами, які й розмовляти «по – людськи» не вміють, не те що створити власну літературу чи культуру. Аж ось з’явився Він і пробудив свідомість свого народу.
Ви, Тарасе , показали, що і серед хлопів народжуються таланти, що і українська мова придатна не тільки для усної народної творчості,але й для високої літератури. Змогли оспівати славну українську історію, згадавши про повстання XVII сторіччя, нагадав дітям про предків козаків, яких боялися не тільки поляки, а і росіяни, про їх боротьбу за свої національні, соціальні права.
Адже Вам вдалося зобразити українське село з усією його поетичністю і водночас темнотою, наочно показати ті знущання, яких зазнає неосвічений селянин від «культурних» панів. Та їм, до речі, мало України, яку вони не сприймають як окрему країну зі своєю мовою і культурою, так вони не сприймають як окрему країну зі своєю мовою і культурою, так вони зазіхають ще й на Кавказ, що ніякого відношення не має до так званих «ісконних руських земель».
Минуло вже більше ніж півтора сторіччя, українці мають свою землю, ніхто не зазіхає на неї і на права української нації самій вирішувати проблеми своєї держави, ніщо і ніхто не забороняє писати чи говорити українською мовою, але і досі деякі мешканці Східної України вважають українську мову наріччям російської, а українську націю штучною. Вони не знають і не хочуть знати власної історії, літератури.
І про все це Ви, Тарасе, розповіли зрозумілою не тільки для інтелігентів, але й для селян мовою, і вони немов прокинулись, замислилися над тим, чому українці повинні коритися, чому вони повинні жити «на власній не своїй землі». Ви зробили неоціненний вклад у духовну скарбницю людства. У своїй творчості сягнули на світовий рівень. Ваші довершені твори сіють зерна світла й добра, палахкотять незгаслим полум’ям безкомпромісної справедливості, проникливої мудрості. Все своє життя наш Кобзарь присвятив служінню ідеї національного та соціального визволення трудящих. Не було такої сторони життя, якої не торкнулося б перо поета. Разом із тим Ви закликали усі народи об’єднатися і разом боротися проти царизму. Ви вірили, що на звільненій від експлуататорів землі настане щасливе, прекрасне життя:
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі.
(«І Архімед, і Галілей…»)
Кому ще, крімТараса Григоровича, зведено понад шістсот монументів на всіх континентах, а твори перекладено на сто сорок мов світу?... Шевченків феномен, велич постаті, значущість його слова, безперечно, не в кількості монументів і накладах видань. Ми, українці, обдурили невблаганний час; минають роки, а ми не віддаляємося від Шевченка, навпаки – стаємо ближчими.
Без Вашого імені не можна уявити нашої літератури, нашої культури, нашої країни. Письменницька творчість невмируща. Життя Кобзаря можна вважати справжнім подвигом у мистецтві, бо Ви віддали усі свої сили, щоб врятувати український народ, українську культуру та відкрити перед нами шлях у майбутнє. З плином часу все більше переконуєшся, щоВаші поезії - то одкровення, у яких висловлюваєтесь на адресу минулих, сучасних і прийдешніх поколінь українців. І не одне покоління українців звіряє своє життя іменем і творчістю Кобзаря.
Існують і зараз поети, що намагаються пробудити свідомість українців, але якось не торкають вони душі пересічних громадян. «Нам треба голосу Тараса!!!». Власне, мова йде не про стиль чи тематику Ваших творів, а про силу їх голосу, що проникав у найтемніші кутки українського села. Нехай з’явиться той, хто розбудить українців, хто викличе почуття гордості за свою країну. Я впевнена, що і життя тоді покращає.
З повагою до Вас, Хоменюк Діана.