Контрастне протиставлення зовнішньої досконалості та внутрішнього безкультур’я, чітко “промальоване” Шоу в другій дії, досягає апогею у “з’яві” героїні в третій дії, коли вона - несподівано для господарки - опиняється у вітальні місіс Хігінс. Глядач бачить справжній “шедевр”: “Еліза, вишукано вдягнена, справляє таке враження своєю красою, що при її появі усі встають. Керована сигналами Хігінса, із відтрено-ваною грацією вона підходить до його матері”.
На це варто звернути увагу: “Усі встають”! Отже, також не можуть утриматися, тому встають разом з усіма, її “творці”? Чи зобов’язана “вставати” літня жінка, коли до її вітальні входить дівчина, яку вона, до речі, до себе не запрошувала? Але пані Хігінс теж не утрималася…
Не можна не помітити, що поява Елізи викликає фурор саме тим, що дівчина бездоганна зовні, і це загальне “вставання” свідчить перш за все про відверте захоплення присутніх саме цією зовнішньою досконалістю героїні. Окрім того, тут поєднуються як краса дівчини, що дана їй Богом, так і набута завдяки навчанню чудова вимова. Проте, як тільки Еліза “входить у смак” розмови, очевидною стає дисгармонія зовнішнього і внутрішнього в ній: тут впадає в око її “натренована граційність” і покірне слідування сигналам Хігінса.