Казка про прислівник
Гуляли якось собі Іменник, Прикметник та дієслово по сторінках підручника. Раптом почули: хтось плаче. Підійшли, а там сидить сумний Прислівник і гірко плаче. "Чого ти плачеш, Прислівнику?", - спитало Дієслово. "Плачу, бо мені дуже шкода, що ви можете змінюватися, а я - незмінна частина мови. Мені дуже прикро від цього", - сказав Прислівник.
"А ще я не буваю головним членом речення, тобто я непотрібний. Якщо мене не буде, нічого не зміниться!" - вигукнув Прислівник і заридав ще гірше.
"Ти не правий", - сказав йому Прикметник. "Ти дуже важливий. Ти робиш мову виразнішою, а речення - точнішим. Ось дивись: можно сказати "повільний", а можно - "надто повільний". Є ж різниця?"
"І присудком ти іноді виступаєш", - сказало Дієслово. Наприклад, у реченні: "Сонце низенько, то й вечір близенько".
Перестав Прислівник плакати, і пішли вони всі разом по сторінках гуляти.