Протягом ХІХ і ХХ століть у східній і центральній Європі відбувався процес формування модерних націй, коли люди, які говорили однією мовою, які жили у просторі однієї культури, почали усвідомлювати, що творять одну спільноту – націю. Саме бажання збереження своєї культури, мови, власної окремішності було основним мотором національно-творчого процесу.
Черговим кроком у цьому процесі стало усвідомлення, що в існуючих обставинах для самозбереження нації з її культурою, мовою і традицією необхідно мати свою державу. В українському національному русі першим таку ідею формулював Микола Міхновський. Він у виданій 1900 р. брошурці «Самостійна Україна» писав: «державна самостійність єсть головна умова істновання нациї, а державна незалежність єсть національним ідеалом в сфері межинаціональних відносин».
Досвід ХХ ст. показує, що культури і мови цих європейських народів, які не змогли створити своїх держав, найчастіше не функціонують як повноцінні культурні суб’єкти в сучасному світі. Не мають вони переважно відповідних умов для розвитку й існування. Українська мова і культура мають те щастя, що існує українська держава.
Проте існування держави лише створює умови для самозбереження народу. Чи будуть вони використані, – залежить у першу чергу від громадян цієї держави, від цього, чи зуміють вони збудувати демократичну і процвітаючу державу, яка ґарантуватиме розвиток культури і мови титульної нації, забезпечуючи водночас повні права громадянам, що належать до інших культур та етносів. ■